Том 1. Розділ 3. "Світлячок"

Щось не перестає мене тягнути вниз.

  Через воду, яка раптово темніла в мене в очах я не бачила нічого. Тільки силуети тих блідих рук, що обхопили мене повністю. 

В голові відлунювали страшні звуки, що видавало це чудовисько. Та я їх розібрала лише зараз:

«ЮРІЄ… ЮРІЄ… ДЕ ТИ СХОВАВ СВОГО БАТЬКА?..»

Значення цих слів було незрозуміле. Взагалі незрозуміле.

«О… А ЦЯ ДІВЧИНА ЖЕРТВА, ЯУ ТИ НАМ ВИНЕН?.. ЮРІЄ!..»

В голові в мене паморочилося і тоді, коли це чудовисько різко потягнуло мене вниз, я випадково видихнула все повітря.

Це… кінець? Я не можу дихати.
Та раптом… пролунало останнє, що я почула:

«А-ах! Та ні… БУТИ НЕ МОЖЕ!!... НЕ ЗАВАЖАЙ, НАМ ПОТВОРО!...»
В адрес кому це було надіслано я не знала, але пройшло кілька секунд…

І чудовисько… мене відпустило.

Натомість, не минуло й митті… Як щось інше потягло мене на гору. Та я вже майже нічого не відчувала.

Бо це вже був…

Хтілося сказати «кінець!», якби я не прийшла в себе від того, що хтось завзято тиснув мені на грудну клітину, змушуючи мене виплюнути всю ту воду, що опинилася в мене в легенях. Один раз. Другий.

Врешті, коли я змогла нормально дихати, вийшло розгледіти і мого рятівника.

Як виявилося, то був юнак років 12. Він сидів на колінах і мовчки дивився на мене. Волосся було золотаво-жовтого відтінку, а трохи при заплющені очі… Очі як мої.

Чітко виділені губи витягнуті у спокійній усмішці. Заворожуюче обличчя… Погляд мій ковзнув нижче. Сорочка фіалкового відтінку з золотавим орнаментом. Чимось схожим на той, що в мене в кімнаті.

А тоді я завмерла. Його одяг як і мій – повністю сухий.

 Що?...

Я різко підвелася із здивування та втративши рівновагу грюкнулася назад.

- Ох… Не варто так різко вставати, леді. – Зауважив хлопчик, вперше до мене заговоривши.

Я глянула на нього здивовано, а він продовжив:

- Що ж ви мовчите? Я прекрасно знаю що ви не німа.
Я нервово ковтнувши, мовчала, та врешті випалила:

- Хто ти такий?!

- Я?.. – потягнув хлопець удавано здивувавшись -  О, це трохи недоречне питання, леді.

Сказав і підвівся.

- Добре, чому ти звертаєшся до мене, як слуги палацу?

- Це просте правило ввічливості, леді. – сказав випроставшись у повний зріст – Але якщо це вас бентежить, я можу звертатися інакше, якщо скажете, як вас звати.
- Лі… - кажу, не звикнувши до нового імені. Згадую і поправляюся – Ліналі.

Брова хлопчика смикнулася вгору від здивування, але він швидко опанував себе:

- Отже, Ліналі. – повторив тихо

- А як звати те………..

Хочу запитати, але він раптово перебиває:

- Як ви опинилися тут,  Ліналі? – Через якусь мить світловолосий додав ще дещо – Сюди має право заходити лиш Герцог Фреска, ви не знали?

- Я знаю! – гукаю, а тоді тихіше пояснюю – Я просто вийшла з кімнати і якось опинилася тут, гуляючи. Спробувала повернутися і знову повертаю сюди! Магія!

- Ого. . . – вдає здивування хлопчик і тоді простягнувши мені руку каже – дозвольте вас провести назад, якщо бажаєте.

 Я вже дала йому руку, та раптом завмерла. Стійте. Хто цей хлопчик? Тінь підозри заповзає у мою свідомість швидко:

- Якщо сюди може заходити тільки Юрій… То що тут робиш ти?

Хлопчик з легким здивуванням дивиться на мене. У погляді його змішалася суміш емоцій і серед них нотка задоволення?...

- О, Ліналі, - каже посміхнувшись – Ваша спостережливість мене надихає. Ніколи таких не бачив. – легкий нахил голови, від якого по шкірі пройшлися сироти – Я друг його сяйності Юрія Філіо Фрески.

- Друг? – брова моя сіпнулася – Щось ти надто малий для того, щоб мати Юрія в друзях.

Світловолосий різко нахилився і грайливою інтонацією запитав:

- А вік хіба має значення? – Легенько хмикнув і додав – Його Сяйність то мій вчитель.

А це уже звучить правдоподібніше. Він же не був би тут, так? Тим паче… Навіщо втрачати шанс вибратися звідси?! Я загубилася!

Різко хапаю його за руку, яка все ще висіла у повітрі й встаю:

- Веди!

На обличчі хлопчика вкотре з’явилася задоволена, хитра, майже лисяча посмішка.
- Звісно ж Ліналі.

Я йшла з ним під руку якийсь час.  Ми проходили мимо квітів оранжереї, які я бачила раніше.

Цей хлопець розповідав про назви й характеристики кожної рослини, на яку я тільки встигла глянути. Але щоразу, коли я намагалася дізнатися його ім’я він одразу переводив тему. Дивний хлопчик.

- Ось і двері в коридор. Я обрав шлях по-довше, але згодьтеся, що це було доволі цікаво?

Я завзято киваю:

- Дізналася багато нового, - гукаю – Дякую, Світлячку

- Світлячку? – перепитав здивовано хлопчик

- Так, Світлячок. – кажу входячи у затемнений коридор. – Бо… по-перше, ти не назвав свого імені, по-друге, ти справді так виглядаєш!

- Справді? – хихонув світловолосий – Ну, добре.

Далі ми йшли коридорами, говорили все менше. Теми не було. Але тільки ми піднялися сходами й завернули ліворуч спинилися

- Ось. – сказав Світлячок зупинившись.

Я здивовано підняла погляд. Це дійсно двері моєї кімнати. Як так швидко?

Світлячок відчинив двері і відійшов назад:

- Прийшли. – сказав тихо

Я вже хотіла зайти в кімнату, та зупинилася розвернувшись: