Том 1. Розділ 2. "Буває ж таке..."

Я розглядаю стелю просто перед собою.  Ця кімната….. Мені сказали, що вона моя. Взагалі з учорашнього дня я маю багато чого нового… Свого.

Хоча мене зачепило багато речей.

 По-перше, що їхала я з Белією. Без Юрія. Сказала, що він буде «зайнятий». Хоча це було більше схоже на те, що вона просто викинула його з карети.

Їхали ми довго. Всю ніч і пів дня. Я навіть заснула. Тому час мені пройшов швидко.

Але розбудило мене, як раз те, що вважатиметься 2 пунктом. Так от, по друге:

- Ліналі-і – тихо сказала Белія штурхнувши мене в плече. – Прокинься, ми приїхали.

Я повільно розплющую очі. Розумію, що для такого хорошого сну вмостилася просто на колінах Белії, від чого червонію. Не варто було. А тоді повільно підводжу погляд до вікна. І завмираю. Очам не віриться… За вікном невинно кружляли…. Сніжинки. А зараз же середина літа!

Здивуванню мого не було меж. Я захоплено викарапкалася з обіймів Белії і припала до вікна.

- Яка краса…. – вирвалося з мене.

Белія всміхнулася і, з точністю кішки, показала рукою на вікно.

- Це викликаний заклинанням сніг. Тут, на заході, Герцогство Фреска так зрошує поля. Замість дощу легенький сніг. І красиво і ефективно. – мовила Белія. А тоді ледь схиливши голову додала - Дивно бачити сніг посеред літа, еге ж?

Я кивнула. Авжеж. Інакше й не скажеш.

Не дивлячись на всі чутки, люди тут виглядали привітно. Навіть мило. Всі всміхалися і махали нам рукою.

А тоді ми під’їхали до маєтку Фрески. Ворота очолювали дві скульптури тигрів. Обидва… дивилися так сумно. Так…. Жорстоко на фоні всього того, що я бачила. Це лякало.

Кхм… Ну і третє, що мене здивувало, коли ми вилізли з карети. Це…. Коти. Купа котів. Фреска… не перестає мене дивувати.

А тоді ми вийшли з карети. Як з-під землі біля Белії з’явився юнак, в чорному фраку.

Як виявилося це її особистий дворецький.

- Мартіно…. – звернулася до нього Белія втомленим голосом. Точно. Через те, що я на ній вмостилася в неї не вийшло поспати……… Мене вже тоді кусала провина. Втім, дівчина продовжила – Юрій повернувся?

Той, кого вона назвала «Мартіно», ледь схилившись сказав усміхнено:

- На жаль, пані, вас Герцог обігнав. І прибув в маєток ще зранку.

Інтонація його лишала після себе дивний присмак розгубленості. Ні, не його, а саме слухача.

Втім, це тільки здогадка.

Белія голосно тцикнула незадоволено:

- От же ж, обігнав.

- Ну, пані, карета ніяк не стане швидше за силу «Елементалю». – зауважив Мартіно.

Елементалю? Що це…?

- Що ж, є як є. – зітхнула Белія, а тоді вказала на мене – прослідкуй, щоб вона була нагодована, вдягнена і поспала.

Мартіно схилився в легкому поклоні, глянув в слід їй, яка вже йшла кудись (мені сказали, що вона ішла відпочивати), а тоді розвернувся до мене.

- Вітаю пані, - сказав, і після цього я дізналася багато чого нового.

 Це все тому, що Мартіно відповідав на всі питання, які я тільки додумувалася запитати.
Наприклад, про те, що в мене помимо Юрія і Белії було ще брати. Те, що Белії 22, а Юрію 23. Трошки про маршрути маєтку, ну а ще, про силу силенну слуг і служниць, які працювали тут. Як наприклад старенький пекар Верфек. Головна служниця Марфа, служниці Конгі, Емма, Ріна і багато інших.

Мене нагодували, вмили, вдягнули… і привели в «мою кімнату». Вона виглядала наче з якогось сну. Хоч служниця Джейсі, яку назвали моєю особистою служницею, сказала, що це сповна мінімалістичне приміщення…. Та я її ніяким чином не повірила б.

Висока, ніби до нескінченності, стеля. Великі вікна закутані в  пишні штори  пастельного відтінку… Красиві…  Широке підвіконня на якому, здавалося, і лев вміститься!

Під ногами розстелилася товста килимова доріжка з візерунками, які заворожували очі.

Джейсі розповіла, що килим виготовлений за технологією, яку привезли зі західних країв.

  Вздовж стіни стояв стіл. Довгий, з купою усіляких шухляд. І ще один в іншій стороні біля вікна.

Посередині кімнати височіло ліжко з світлими різьбленими дерев’яними стовпами і оксамитовими балдахінами, прикрашеними вишивкою зі сріблястих ниток. Постіль виглядала м’якою, і повірте, вона такою і була.

Після цього мене нагодували, скупали, звозили до якогось ательє, що не могло не дивувати своєю красою й блиском як зовні, так і з середини…

Того дня мені пошили купу образів, які бачила я лише на донці графа Деффі. Вишукані, з купою прикрас, гарні…. Я вперше мала щось подібне.

Тоді ми повернулися в маєток, і мене вклали спати. Це був найліпший день в моєму житті!
Зранку до мене ставлення не змінилося. Мене вмили, нагодували, і залишили в кімнаті, де я зараз і знаходжусь. Ні Белію, ані Юрія не довелося бачити за цей час.

Щойно Джейсі вийшла з кімнати на обід. Попросила не виходити, бо я можу заблукати, але…. Я вже так-сяк знаю цей маєток, а погуляти хочеться!

Я підвелася та пройшовшись через всю кімнату відчинила двері. Виглянула. Десь зліва долинали голоси. А отже…. Ідемо праворуч!

Що я можу сказати про третій поверх, на якому якраз знаходилася моя кімната? До жаху багато пустих приміщень. Тому розглядати там було нічого. Просто швидко пройшла всі ті двері і залишилися лише тендітні сходи вниз.

Цей спуск мені вже знайомий. Купу разів спускалася й підіймалася по ньому з Джейсі.

Я спустилася на 2 поверх. Мушу сказати, не дивлячись, на те, що мені показували лише одне з найменших крил маєтку Фрески, на ньому я орієнтувалася не гірше, ніж на третьому!