Том 1. Розділ 1. "Із бруду та в князі!"

Схоже, я вмерла і потрапила в пекло.

- Збирайся негайно! Тобі треба пройти декілька кроків, а ти тут гав ловиш! – гукнув мені якийсь дядечко

- А вона взагалі для продажів підійде? Мені здається ні. Така невдаха.  – бурмотів другий штовхаючи мене в якийсь коридор.

- Ти з глузду з’їхав? Чим тобі ця мала не дочка Фрески?

- Тьху.. то організатор і таку відгріб?

- Яка різниця відгріб, чи не відгріб? Головне, що схоже! – гаркнув перший, і на цьому їхня розмова закінчилася
 

Так, мабуть яскраво блакитні пасма підробити складно, і я дійсно на когось схожа, але…. Бути не може, що я донька такого впливового герцога, від імені якого здригається вся імперія!

Ра-а-а-а….

Раптом почулося ззовні ревіння чогось… або когось.

Відчувши зловісну атмосферу мої плечі самі по собі сіпнулися. Страшно.

- Уже час, - сказав чоловік позаду мене з тремтінням в голосі і тихенько постукав в двері.

Я бачила його часто протягом останніх декількох днів. І мені було страшно. Страшно від його вигляду.
Кримезний чоловік з недбало зачесаною чуприною. Низький тон, серйозна інтонація, і, звісно ж, відсутність правого ока надавали йому страшенні риси.

В будь якому разі він лише оглянув мій вигляд – чи зметане моя сукня чи ні, і чи випадком не поранилася я десь.
Дивився він не як на людину. Ні. Швидше як на товар.

В кінці глянув стан кайданів, що міцно тримали мої зап’ястя до купи. Вони були недостатньо м’які і зчиняли біль для ніжної шкіри дитини. Себто мене.

- Ох… Принісіть мені ліки! – гукнув чоловік юнакам, що теж були присутні в залі.

Як тільки кайдани зникли з моїх зап’ястків перед  їхніми очима з’явилися дуже опухлі руки.

Інший чоловік, що приніс якусь мазь і обробивши їх замотав в тонку тканину, сказав мені :
- Не бійся, якщо ти вийдеш туди і заплачеш… - він нахилився до рівня моїх очей і продовжив – Ну…. Ти ж пам’ятаєш Ердіка?

 Так, це хлопчик, з яким я встигла познайомитися на днях. Але вчора, я бачила його в останнє. Цей самий чоловік тащив його кудись.

- Так от, якщо ти це зробиш, то біде як з ним – його голос зазвучав як крига -  полетиш в канаву до мишей і там і вмреш, як і він.

Я нервово ковтнула всі сльози.

Едріка… скинули в стічну канаву..

Вози з рабами приїжджали вже коло тижня. А всіх дітей, що намагалися збігти звідси – вбивали без жалю.

Трошки пізніше,  коли знову почулися ревіння  і крики работорговці потягнули мене геть.

- Ти довго цього чекала! Вперед!

Чекала? Чого?

Як тільки мене вивели з того коридору в яскравий зал світло вдарило так, що я аж зіжмурилася.

Я зрозуміла, куди я потрапила. На сцену. Сцену, перед залом повним аристократів, що або закривали або ховали свої обличчя під масками.

- Донька нині загиблого Герцога Фрески, пам’ятаєте?  - ніби продовжив свою розмову з кимось ведучий. Його голос відбивався ехо в цьому темному залі. Він продовжив – Загиблого герцога, чий рід навіть зараз свого авторитета не втратив! Так от до чого я…. В кого залишився перед ним боржок? Не втратьте шанс віддати його синочку, той що новий «Герцог Фрески», у вигляді… - ведучий зробив коротку паузу, а тоді театральним рухом вказав на мене і продовжив – зниклої 9 років тому молодшої доньки дому «тигра»!

В залі запала тиша. Така, ніби всі затамували подих в одну мить.

Чому цей шлях іде так погано?

Єдине що я пам’ятаю, це життя в Графа Деффа. Воно було жахливим.

До мене відносилися, як до тварини. Постійно стверджували, що моя сім’я відмовилася від мене.

Потім, наче щось сталося…. І Граф різко віддав мене в дитбудинок в місті Герфорд…

Там було трішки ліпше…

- Нумо, не зумнівайтеся! Не вагайтеся! Це ваш шанс, люди! – розрізає голосом  ведучий.

…брехня. Якби не так, я б не втекла звідти.  Так. Зробила я це тиждень тому. Але... Плани розвалилися бо мене того вечора спіймала гільдія торгівля людьми. Це так смішно. Дитбудинок не став мене шукати навіть.

- 700 лоринів! – почулося з залу.

- 900!

….І тепер я тут. В місці, яке всі звуть пеклом.

- 1000!

Ведучий задоволено спостерігав як ставки зростали.

Жахлива картина. Мені хотілося заплющити очі, але це б не змінило реальності.

Дивлячись в підлогу, я бурмотіла:

- Моє життя вже повністю зруйноване…

- 1,500 лоринів. – роздався голос серед  залу.

В ту мить, коли я так подумала настала тиша.

Здивувавшись підводжу погляд. Вся тремтячи я шукала власника голосу.

- Якщо цього мало… - раптово прозвучав інший голос.. жіночий владний. З нотками самозакоханості – то докладемо ще 3,000.

Швидше за все, ці двоє хотіли зупинити торги і забрити мене собі. Навіщо?

Врешті я відшукала їх. Близько до кінця залу сиділи двоє високих людей, в яскраво блакитних масках тигра.  Чоловік і жінка. Вигляд у них був…. Як у правителів всесвіту.

Ведучий, на мить завмерши, поспішаючи прокричав:

- Отже півтори тисячі… і ще 3 згори! А повним рахунком… 4 з половиною тисяч  лоринів! Хтось дасть більше?

В залі тиша. Захмарні гроші…

Мене, яка до того сиділа мовчки, раптово охопив страх. Схоже ці двоє дуже багаті, раз заплатили такі гроші за 9-ти річну дитину…

Що буде далі навіть думати страшно….

На горе, чи то на радість ніхто не запропонував ціну більше…