Глава 1

Тигр. Так його прозвали журналісти, адже він з особливою жорстокістю вбивав своїх жертв. І це були лише дівчата, але їх об'єднувало одне — усі вони були блакитноокими. Ніхто не знає чому. Поліція зайшла в глухий кут: немає доказів, і залишається лише чекати, коли він припуститься помилки.

На його рахунку вже десять жертв. І найстрашніше — те, що знайти його ніяк не можуть. Тигр жив у своїй клітці. Але помилкою стало те, що хтось відкрив цю клітку, і тигр з'їв того, хто наважився до неї зайти.

Андрійку, Андрійку... ти був дурним. І поплатився за це.

Михайло:

Дзвінок

Темряву розрізало світло екрана. Я тихо зітхнув і зовсім не хотів відкривати очі. Олеся, яка ще недавно лежала на моїх грудях, лише тихо застогнала й перевернулася на інший бік.

Нарешті знайшов у собі сили й подивився, хто дзвонить.

Третя година ночі.

Хто, блін, такий безсмертний?

На екрані світилося ім'я Олега — мого друга й колеги. Я взяв слухавку, притиснувши її до вуха, і прислухався до співрозмовника, намагаючись не розбудити Олесю.

— Мішо, тут... — на задньому плані лунали крики. Щось упало так голосно, що навіть через телефон я почув цей звук. — Взагалі... Андрій помер.

Я різко сів на ліжку. Від сну не залишилося й сліду.

— Що?! Олеже, ти впевнений? І як?!

Від мого крику Олеся прокинулася. Вона піднялася й обійняла мене ззаду, але я лише відмахнувся — зараз було не до цього. Моя блакитноока красуня тихо сіла поруч і спостерігала за мною. У її очах застигли десятки запитань.

— Міш... він... — Олег замовк, і це змусило мене напружитися ще сильніше.

Я затамував подих.

Олег важко видихнув.

— Він застрелився.

У кімнаті стало тихо.Занадто тихо.

— Як? Коли? Навіщо? — у голові крутилися сотні запитань, але я мовчав. Андрій не був самогубцем — це знали всі. Він любив життя.

— Я не знаю. Зараз з'ясовують подробиці, але експерти кажуть, що це... Блін, Мішо, це самогубство. Ти ж знаєш його — він не такий...

Олеся досі мовчки дивилася на мене. Я постійно забував, що вона тут і все чує.

Підвівшись із ліжка, я вийшов із кімнати. Не хотів, щоб вона почула зайве. Не хотів, щоб знову почула страх і скорботу в моєму голосі.

Коридор зустрів мене тишею.

— Де він зараз? — тихо запитав я.

На іншому кінці запала пауза.

— У квартирі. Ми вже там.

Я заплющив очі.

Андрій любив життя. А тепер лежить мертвий.

— Так, я знаю.

На задньому плані хтось почав кликати Олега. Він швидко попрощався, сказавши, що передзвонить.

Гудки били по вухах.

Усе навколо ніби пливло. Шок минув, але на його місце прийшов гнів.

Раптом Олеся обійняла мене ззаду.

Я різко відсахнувся й агресивно прошепотів:

— Я ж просив так не робити. Ти глуха чи що?!

Олеся відступила. У її блакитних очах застиг страх.

— Міш... що сталося?

Я лише похитав головою, ще не до кінця усвідомлюючи почуте.

Мого найкращого друга.

І він був мені не просто другом — братом.

Дивне відчуття. Кілька годин тому людина стояла поруч, усміхалась тобі, розповідала про плани на завтра... А тепер її немає.

Мені раптом згадалося, як ми в підлітковому віці говорили про те, ким хочемо стати. Андрійко тоді мріяв бути слідчим і дуже цим горів. А я... я не знав.

— Андрію, чому ти вирішив, що в тебе все вийде?
Він лише засміявся — він завжди сміявся в обличчя долі. Постукав пальцями по столу, підвівся зі стільця й підійшов ближче.

— А чому б і ні? Життя занадто коротке. Потрібно робити все, що можеш, поки молодий. Я хочу рятувати людей. Знаходити маніяків, щоб вони більше нікого не чіпали. Щоб люди могли ходити й не боятися.

Твою ж... Андрію, куди тебе понесло...

І тут я відчув щось мокре на щоках. Провів рукою по обличчю — дивлюся: рука мокра. Сльози?.. Тільки які — траурні чи від полегшення?

Я повернувся до Олесі. Вона стояла одна, розгублена, у своїй рожевій нічній сорочці, босоніж на холодній підлозі. Я тихо зітхнув.

— Пробач, Олесю. Я не хотів тебе образити.

Вона посміхнулася після мого «пробач», підійшла ближче й обійняла мене, тихо зітхнувши.

— Нічого, Міш, ти ж не хотів. Але щось сталося?

Я дивився в одну точку, ніби не помічаючи Олесю. Просто дивився — і слова застрягли в горлі. Я ледве вимовив:

— Андрія більше немає...

Олеся ще міцніше обійняла мене.

— Ми з цим впораємося, Міш. Тільки не закривайся в собі, добре?

Вона трохи відсторонилася, торкнулася мого обличчя, а потім знову притиснулася ближче.

— Я тебе дуже сильно люблю і хвилююся за тебе...

Я кивнув.

— Пішли спати, Олесю.

Я підхопив її на руки — знаю, що вона мерзлячка і не любить ходити босоніж, — і поніс у спальню. Обережно поклав у ліжко. Потім ліг поруч. Вона влаштувалася на моїх грудях — це її улюблене місце — і тихо заснула.

Я ще довго не міг заснути після такого стресу. Але її обійми заспокоювали, і зрештою я теж провалився в сон.

О сьомій ранку я вже збирався на роботу, намагаючись не розбудити Олесю — їй же о десятій вставати. Я одягнув свою улюблену чорну сорочку й брюки.

Пішов на кухню — швидко поснідати й зробити Олесі її улюблений зелений чай з молоком. Так, гидота рідкісна, але вона його любить.

Я виїхав з дому десь о восьмій ранку, як зазвичай. Щойно дістався відділку — одразу відчув напругу: її можна було буквально «помацати». Колеги більше не сміялися, ніхто не розмовляв зайвого. Усі займалися своїми справами. У повітрі висів тихий траур — через друга, колегу й начальника.

Поки я йшов до свого кабінету, вже проклинав себе за те, що не взяв вихідний. На мене дивилися співчутливо, але ніхто не підходив. Бо я був його найкращим другом... братом. Напевно.