Глава 2 : Новий світ

Долоні трьох магів випромінювали м’яке світло, впливаючи на рідкий кристал, який мерехтів у центрі столу. Їхні обличчя приховували маски, кожна з особливим значенням: у першої були зашиті очі, у другої — рот, а третя нагадувала веселу гримасу, але таїла в собі зловісну ауру. Поруч стояв кремезний чоловік з великим животом, одягнений у шовкову мантію коричневого кольору, прикрашену золотими візерунками та дорогоцінним камінням. Його смагляве обличчя, перерізане шрамом через око, і озлоблений погляд символізували владу та значущість.

— Зафіксовано спалах енергії, — промовив один із магів, що сидів за столом. Маска приглушила гучність його голосу.

— Кристал уловив енергетичний викид у секторі Еріка, — додав маг, що сидів навпроти, уважно стежачи за сяйвом кристала.

— Охохо, треба доповісти повелителю, — пробурмотів чоловік, тяжко зітхаючи. Його лисина відображала відблиски яскравого кристала. — Давно не було таких потужних спалахів. Не подобається мені це, — він неквапливо погладжував бороду.

— Пане перший раднику Августе, які будуть подальші розпорядження? — пролунав голос мага в масці із зашитими очима.

— Локалізуйте джерело в цьому районі, визначте точні координати й доповідайте негайно, — рішуче наказав Август. Його тон не терпів заперечень.

За годину Август квапливо увійшов до тронної зали, яка вражала своєю величчю та урочистою порожнечею, ніби храм, застиглий у часі. Величезний простір дихав розкішшю: стіни, обшиті темним деревом, прикрашали урочисті панелі з позолотою. Підлога з чорного мармуру з білими прожилками виблискувала, відбиваючи світло масивних люстр, підвішених до склепінчастої стелі. Сотні свічок заливали зал теплим, живим сяйвом. Крізь високі стрілчасті вікна лилося денне світло, заломлюючись у різнокольорових вітражах, що зображували сцени битв, де армії падали під натиском господаря зали. Сапфірові й смарагдові барви вітражів створювали відчуття, ніби сам простір прославляє перемоги володаря.

У дальній частині зали височів трон — монументальний, вирізьблений із чорного обсидіану, з підлокітниками у вигляді ричачої голови тигра. На ньому сидів володар Баркус — істота, чия потужність відчувалася навіть у нерухомості. Напівоборотень, наполовину тигр, він поєднував людську статуру з дикою грацією хижака. Його м’язисте тіло, вкрите золотисто-рудою шерстю з чорними смугами, випромінювало первісну силу. Янтарні очі приховувала витончена золота маска, прикрашена гравіюванням у вигляді звіриних пазурів. Баркус недбало розвалився на троні, тримаючи в одній руці срібний кубок, а в другій — шматок смаженого м’яса.

По обидва боки трону стояли дві служниці: одна тримала піднос із графином вина, друга — з величезним шматком м’яса.

— Ха-ха, ти впевнений? — Баркус витер вуса, забруднені вином, і посміхнувся, дивлячись на таємного гостя біля підніжжя трону. — Можу й стратити тебе. Я ніколи не програю!

Гість — постать у темному плащі, чиє обличчя губилося в тіні — вів розмову тихо, майже пошепки. У голосі володаря звучала суміш насмішки та погрози, а його гострі ікла блищали при кожному слові.

— ХАХАХА! Та бути такого не може! — тигрячий хвіст, що звисав з краю трону, смикнувся, підкреслюючи його презирство. — Ти серйозно? Він що, страх втратив? — Баркус тицьнув пазуристим пальцем у бік гостя, який залишався нерухомим. — Та я цих клопів одним клацанням пальців у порох розітру!

Він зарикав, і люстри над головою злегка захиталися. Гість, не підвищуючи голосу, щось відповів, і володар різко замовк, примруживши очі. Його маска трохи зсунулася, відкриваючи частину вилиці. Повільно нахилившись до співрозмовника, він промовив:

— Що ти сказав? — голос став тихішим, але зловісним, як ричання перед стрибком. — Повтори, та голосніше, або я сам вирву ці слова з твоєї глотки.

Зала завмерла, ніби час зупинився. У цю мить Август, зібравшись із духом, ступив уперед.

— Володарю Баркусе, висловлюю найглибшу повагу вашій персоні, — почав він, роблячи низький уклін. — Прошу пробачення, що перериваю, але справа термінова. Зафіксовано сплеск енергії в районі Еріка. Схоже на появу нового гравця.

Баркус на мить відволікся від гостя, його погляд пом’якшав, і він розплився в п’яній усмішці.

— Августе, ну що ти, як уперше? Ти ж моя права рука, а поводишся, як слуга! Може, тобі надто важко нести цей статус? — Баркус хмикнув, явно насолоджуючись моментом.

— Це лише від безмежної поваги до вашої неймовірної особистості, — чемно відповів Август, зберігаючи серйозність.

— Підлиза ти… ік… ось хто, — Баркус тицьнув пальцем у радника й розсміявся. — Але не за це я тебе поставив на цю посаду. Чергове черв’яча явилося в нашу обитель? Усунути — і кінці у воду, — він кинув шматок м’яса в кубок, ніби ілюструючи свої слова, і недбало відштовхнув його вбік. Тут же підбігла служниця з новим кубком і графином, квапливо наповнюючи його вином.

— Буде зроблено, великий Баркусе, — Август ще раз уклонився й залишив тронну залу.

Крокуючи коридором, він почув швидкі кроки за спиною. До нього приєднався Зоран — високий, широкоплечий мечник у легких обладунках. Його приємне обличчя й спокійний погляд могли ввести в оману, але рука, що постійно лежала на рукояті меча, видавала досвідченого воїна.

**Ім’я: Зоран**  
**Ранг: B**

— Зоране, візьми в наглядачів координати й вирушай, — розпорядився Август, не дивлячись на супутника. — Знайди ціль і достав сюди. У разі проблем — усунути.

— Зрозумів, не підведу, — Зоран ударив кулаком по нагруднику, підтверджуючи рішучість.

— Знаю, — кивнув Август, задумливо погладжуючи бороду. — Але візьми з собою Нову. Вона досвідчений слідопит, а ми поки що не знаємо, з чим маємо справу.

— Слухаюсь! — Зоран коротко вклонився й повернув у інший коридор, його кроки луною відлунювали в тиші.

Август зупинився, дивлячись йому вслід. «Цікаво, що за гравець, — подумав він. — Давно не було такого сильного спалаху».

***

Вас коли-небудь будили штурханом палиці після доби безперервного гуляння, де горілка, коньяк і вино зливалися в один нескінченний потік? Я, хоч і не п’ю, зараз відчув щось подібне в повній мірі.