Розділ 16. Шарлотта Піреллі

- Чарівно. З усіх місць, де можна провести ритуал - ми, звісно ж, у закинутій дірі, - озвався Френсіс, озираючись на павутину в кутку й зламане крісло біля стіни. Місце виглядало не просто занедбаним, кількість пилу і бруду натякали на покинутість ферми. - Ззовні ця хібарка виглядала трохи краще. Це що, новий тренд серед вампірів - тягнути всіх у руїни з “ароматом” вогкості й травм дитинства? Як ви взагалі не вивалялися ще в цій пилюці?

Генрі, не зрушуючи з місця, буркнув:

- Саме тому ми й тут. Ніхто не шукатиме нас у місцях, де навіть щури не селяться.

Френсіс хмикнув:

- І все ж, я вас тут знайшов. Що змушує замислитись - або я дуже талановитий, або ви потроху втрачаєте форму.

Генрі повернув до нього голову, в кутиках рота - натяк на посмішку:

- Не виключаю ні того, ні іншого.

- А як ви зрозуміли, що я не в змові з ними? З Картертом і Каліхором? - поцікавився Халден, малюючи магічне коло в центрі кімнати. Підлогу попередньо розчистили, а йому видали крейду, але він лише хмикнув і дістав з кишені власний маленький, сіруватий уламок. Серед пилу та вогкого запаху деревини коло поступово набувало завершених обрисів. Халден працював швидко та впевнено, його пальці виводили лінії з точністю, а погляд залишався зосередженим.

Бартон стояв неподалік, уважно стежачи за кожним штрихом. Старий чарівник майже не втручався у створення кола, він стояв поруч з Ліліт, що принесла йому книжки з бібліотеки. Вдвох вони заглядали то в одну, то в іншу, вишукаючи деталі для ритуалу.

- Ти нічого не сказав Каліхору, коли рятував з нами хлопця навесні. - відказав Мартін.

- Ви ж використали секрет мага, якби я й хотів, я все одно не міг би розповісти нікому нічого.

- Не вигадуй, все ти міг, - Бартон відірвався від книжок і тепер рівняв штрихи у колі. - Якби дійсно хотів.

Лютом не зводив погляду з кола, що з’являлося з-під крейди чарівників, і вимовив:

- А ще те, що ти зараз тут і допомагаєш нам, а не їм. Це про щось говорить.

- Досить лестощів, я вже на все згодний, горгуле. То що ви бачили тоді, в Нью-Арку? Ви бачили цю Шарлотту Піреллі? - запитав в них Халден.

- Бачили, краєчком ока. Точніше, Джеймс бачив. В будинку, куди вона прямувала, нічого не було. Ми перевірили, то був старий будинок її батьків, його не продавали. Він досі записаний на неї. Вона найстарша дитина, їй він і дістався. 

- Вона просто втекла, - додав Френсіс. - Побачила нас і накивала п'ятами.

- Старша дитина, - замислено промурмотів Мартін. - І знову старша дитина. 

- Чому вона не напала на вас?

- Може, вона знає, що на хранителів краще не нападати? - припустив Френсіс.

Халден ледь стримався, щоб не фиркнути. А вампіри не стримувалися. Ліліт глянула на них таким поглядом, що вампіри вмить присмирішали.

- Або це звичка тікати, що вкоренилася за роки, - замислено мовив Бартон.

- Отже, що ми маємо. Моллей мертвий. Нібито вбитий під час нападу на Академію, насправді - на тій галявині. Ракоці - теж мертва. Нібіто не пережила “допиту” Ради. Втім, це може бути правдою. Якщо все так, як я гадаю - Картеру не хотілося, аби вона заговорила і видала інших співучасників. 

- Не забувай про хлопця.

- Так, наша хімера…

- Все сталося саме так, як я і очікував. Я попереджав Джеймса, і ось маємо. - вимовив Бартон майже з гіркотою. - Можливо, в них вже і хлопець, і його тітка.

- А чому ми не спробуємо прикликати Джеймса його ж кров’ю? - спитав Халден. - Натомість призиваємо його тітку. Як я зрозумів, саме так вони з цим упирем знайшли ту, другу хімеру в перший раз.

Генрі зашипів, але ніхто не ворухнувся.

- Я вже намагався, - озвався Бартон. - Генрі приніс нам трохи крові Джеймса напередодні. Але його зв’язок блокується якимось чином, я відчуваю стіну і не бачу де він. Як і в той раз, коли його викрала Мілісента. І що ж, якщо це так…тоді його тітка це єдина надія витягти хлопця. 

- Якщо вона вже не в них.

- В такому випадку…гадаю, що так, - погодився Мартін. - Це наразі єдиний варіант.

Коли все було готово і до них приєднався Вільям Хейз, чарівники втрьох зайняли свої місця в колі. Френсіс похмуро спостерігав як вампір вніс в коло дзеркало, повністю вкрите кров’ю Джеймса і якоюсь сумішшю, з якої Френсіс впізнав лише попел. Алессандра стояла в темряві і йому не було її видно, втім він все одно відчував її рухи, наче весь його зір приклеївся до вампірши. Довелося перевести погляд на коло, але всі інші відчуття було не так легко відволікти.

- Сподіваюся, дзеркало допоможе встановити двосторонній канал і ми зможемо покликати її, якщо не вдається покликати самого Джеймса, - зауважив Бартон, коли Генрі поклав дзеркало у центр кола. Старий маг склонився на мить над дзеркальцем і капнув туди своєї крові.