Розділ 13. Пробудження

Світло проникало крізь повіки, і навіть із заплющеними очима Елінор відчувала його неприємне, дратівливе сяйво. Вона зажмурилася ще сильніше, намагаючись сховатися від нього, але ховатися було ніде.

- Невже я забула зачинити штори? - застогнала вона, слабкий голос розчинився у кімнатній тиші.

Дотик до плеча змусив її здригнутися. Вона розплющила очі й побачила знайоме обличчя. Френсіс нахилився до неї, у його погляді світилося виснаження, але він намагався усміхнутися.

- З поверненням, - м'яко промовив він.

Елінор насилу підвелася на ліктях, все тіло було наче налите свинцем, і кожен рух відгукувався важкістю у кінцівках. Вона хотіла щось сказати, але одразу ж опустила голову назад на подушку, відчуваючи, що та важча за камінь.

- Френсісе… - прохрипіла вона, і самій собі здалося, що її голос звучав чужим і надламаним. У роті пересохло, і кожен доторк язика до піднебіння приносив біль. - Я так дивно себе почуваю. Наче я захворіла…

- Так і є. Ти захворіла, - відповів Френсіс, його холодні пальці ковзнули по її зап'ястку, і Елінор пробрав холод, він змусив її вкотре здригнутися. Вона підтягла ковдру вище, намагаючись врятуватися від холоду, але не виходило.

- В тебе руки, наче лід, - прошепотіла вона з слабкою усмішкою, а брат відвів погляд, відкладаючи стетоскоп убік.

- А в тебе… є пульс. Я виграв.

- Виграв? - Елінор глухо засміялася, але за мить перепитала з жахом в голосі. - Пульс?!

Вона простежила поглядом до згину ліктя, куди була приєднана крапельниця.

- Що це?

- Хінін. У тебе була важка, ускладнена малярія, - відповів Френсіс, злегка похитуючи головою. - Але з сучасними ліками та можливостями… все на краще.

Він скористався мовчазним шоком сестри і додав:

- Якщо це твоє нове хобі - ходити на межі смерті, то дозволь, я знайду тобі щось менш драматичне. Наприклад, пірнання з акулами без клітки, - промовив він зі звичним відтінком сарказму.

Елінор приголомшено мовчала, намагаючись відшукати в пам’яті останні події. Її голова розривалася від важкості, ніби наповнена до верху бджолиним дзичанням. Френсіс, помітивши її розгубленість, ніжно погладив руку сестри.

- Що останнє ти пригадуєш? - спитав він, посвітивши ліхтариком їй в очі. Елінор зіщулилася, засліплена яскравим променем, і з важкістю спробувала зосередитися.

- Ми були у Спрінгфілді… на виставці… і той вампір, він мене дратував. А потім… сніг. Холодний, білий сніг. Було холодно, ось як зараз. Але ж… у вересні не буває снігу.

Френсіс кивнув, опустивши погляд.

- Ти довго проспала. Після всього, що ти пережила, твоя пам’ять могла трохи затуманитися. Згодом пригадаєш більше.

Елінор глянула на нього з тривогою, ледве вимовляючи:

- Але я не сплю… ніколи. Френсіс, що зі мною?

Він глибоко зітхнув, холодна рука торкнулася її плеча, додаючи ще більшого дискомфорту. Але погляд був настільки серйозним, що вона ледь відчувала той дискомфорт, всередині все стислося в одну велику крижану кулю.

- Елі, послухай мене. З тобою все буде добре. Просто тепер… ти знову людина. Ти пам’ятаєш, як це сталося?

Тиша, що зависла між ними, стала нестерпною. Елінор сказала перше, що прийшло в голову, аби тільки заповнити простір словами:

- Що ти кажеш? Це такий жарт?

- Ми були у Нью-Арку, - прошепотів Френсіс. - Ганялися за тіткою Джеймса, і з’явилися ті, в балахонах, і…в тебе поцілили Ачерімо. Я бачив, як ти на мить… як ти покинула нас. Але ти повернулася.

Френсіс тривожно спостерігав, як її дихання ставало швидшим, як ледь помітно пульсувала жилка на шиї, як тремтіли повіки. Елінор лише схопила його руку, стискаючи, наче єдину нитку, що з’єднувала її з реальністю.

- Мені шкода. Чесно, - промовив він.

- Шкода чого? - ледь чутно запитала вона, все ще нажахана.

- Шкода, що ти мусиш проходити через це, - він зробив коротку паузу. - Але я радий, що ти не загинула. Ліліт буде рада дізнатися, що ти прокинулася. Вона скоро повернеться.

Елінор без сил впала на подушки, віддихалася, а потім, зібравши останні сили, запитала:

- Де Джеймс? Де він?

~~~

Він її не шукав. Принаймні, так він сказав самому собі. Зазвичай, він тримався подалі від людей. Ні, ті не здогадувалися про реальну його природу, просто ніяковіли перед ним. Це бісило. 

Але ноги все одно привели його до стоянки біля кампусу, з надією побачити ту дівчину, що розкусила його з першого погляду, навіть не особливо намагаючись. Він вдихнув повітря, не побоюючись. Вона вже мала бути далеко звідти. Вдома, з друзями. Деінде.

Знайомий запах, з’явившийся з нізвідки, підказав йому що він помилився. Зір знайшов її швидше, ніж він наказав собі не ворушитися. А ноги підійшли до автівки ближче, ніж він їм дозволяв.