Розділ 11. Магія крові

Ніч видалася беззоряною і тихою. Крилата постать горгула опустилася на дах покинутої будівлі на околиці Спрінгфілда, залишившись ніким непоміченою. Горгул рикнув і звичним рухом змусив крила сховатися. За мить зникла й мармурова шкіра, ікла, оксамитові очі - Мартін Лютом стояв напівоголений, призвичаюючись до своєї людської подоби. Бліда шкіра відлунювалася навіть в цій темряві і Лютом поспішив злитися з тінями навколо.

Він прислухався: тиша, лише скриплять дерева і вітер шелестів у тріснутих стінах. Раптом десь позаду пролунали ледь чутні кроки.  Із темряви виринула присадкувата постать у сірому плащі. Обличчя він ховав, але це не завадило горгулу впізнати співрозмовника.

- Ви спізнилися, - холодно промовив Мартін, навіть не повернувшись нього.

- Не завжди легко залишатися непоміченим, - відповів той низьким і дещо прісним голосом.

Лютом кинув швидкий погляд через плече і ступив ближче.

- Те, що ви встановили трекер на автівку Брістоула - привело Мур до Хейза, - голос горгула звучав гостро. - Вона зробила висновки. Зламайте все негайно, байдуже як саме. І зробіть так, щоб вона взагалі втратила інтерес до розслідування. Якнайшвидше.

- Буде зроблено, - коротко відповів чоловік у плащі. Він чекав на продовження, але Лютом зробив рух рукою, даючи зрозуміти, що ця зустріч завершена. Постать відійшла в тінь, а потім в тиші захлопали крила. Мартін залишився один. 

Він на мить завмер, вдивляючись у темряву, коли відчув іншу присутність.

- Цікава зустріч, - пролунало з-за спини.

Клара ДеВір. Її сріблясте волосся було добре видно навіть в такій темряві, темні очі блищали зухвалою цікавістю, а елегантний чорний одяг облягав її постать, як ідеально викована броня.

- Хто це був? - холодно спитала вона, перехрещуючи руки на грудях. Мартін не ворухнувся, хоча всередині напружився.

- Не твоя справа, - відповів він рівно, його тон був нейтральним як і обличчя, але слова несли приховану загрозу. - Чого тобі треба, Кларо?

Чарівниця нахилила голову, ніби вивчаючи його реакцію.

- Хотіла побалакати.

Лютом чекав на продовження, а чарівниця повільно зробила кілька кроків в бік горгула і лише потім заговорила.

- Я тут новенька, - почала вона, її голос був м'яким, але Лютом не обманювався. - Але навіть я бачу, як ти розколюєш наше суспільство. Копаєш під Арія, звинувачуючи його в усіх гріхах. А сам…

З цими словами чарівниця вскинула руку і вказала на нього. Мартін не шелохнувся.

- Менше слухай пліток, ДеВір. Це шкодить розуму.

- Ти справді вірний собі, Мартіне. Але це не допоможе тобі, коли Арій вижене тебе з Ради за твою зраду. 

- Зраду? І хто тобі таке наплів?

- Мені достатньо власних очей, - холодно відрізала вона. - І вони бачать, як ти змовляєшся зі смертними, перевертнями, і… Теренсом Бартоном.

Останнє ім’я вона вимовила майже з насолодою, передчуваючи реакцію. Мартін злегка напружився, але стримався.

- Не знаю, про що ти говориш.

Клара посміхнулася:

- О, то ти не в курсі, що старий вже підібрався до твоєї дорогоцінної хімери? Він ходить за хлопцем по п’ятах і навіть влаштувався працювати в університеті, де вчиться Брістоул.

Лютом нахмурився, його очі спалахнули ледь помітним роздратуванням.

- Годі, Кларо. Ти не знаєш, що кажеш.

- Не прикидайся, Мартіне, - кинула вона з притиском. - Тобі це не вдається. В тебе амплуа героя, що всіх рятує, а не блазня. Таке спокусливе…і наївне. Але пам’ятай: навіть герої падають…Арію буде цікаво почути про все це.

- Чого ти хочеш? - його голос став холоднішим, жорсткішим.

Клара зробила крок назад, усмішка стала ще більш крижаною.

- Я служу Раді. Більшого мені не треба, - промовила вона, її тон обіцяв неприємності. - Начувайся, Мартіне. Я слідкую за тобою. Тобі не вдасться водити всіх за ніс довіку.

З цими словами вона зникла у власному порталі, залишаючи Мартіна наодинці.

Його погляд став важчим, а губи стиснулися в тонку лінію. Він обернувся до міста, що розкинулося перед ним, на мить опустив голову, стряхнувши волоссям, і з шипінням пообіцяв:

- Побачимо, хто впаде першим, Кларо.

~~~

Він і сам не розумів, як там опинився. Після вчорашньої зустрічі з вампіром, Джеймс вже не мав сумнівів - тому щось потрібно від нього. Коли він вже засинав, йому згадалися слова Елінор, яка благала його не довіряти вампірам. А Джеймс вирішив все зробити навпаки. Попри слова всіх навколо. Можливо всі вони хочуть як краще, але часу в нього було обмаль. Його вчорашня розмова з цим Гемптоном була останньою краплею, що схилила ваги на свою користь.

Заснути вночі йому так і не вдалося. Злива все поливала й поливала місто, дощ бився у вікно його спальні з силою, наче намагався вибити скло, і хлопець підвівся з місця, щойно зайнявся світанок. Йому пощастило, в будинку не було нікого з його спостерігачів. І Джеймс вислизнув у ранкову мжичку, залишивши два повідомлення. Батькам - на столі в кухні, Елінор - під подушкою.