Розділ 10. Пам’яті Тоні

Капітан Мур опинилася перед вкрай занедбаним одноповерховим будинком. Стара автослюсарня на околиці Юджина більше скидалася на не надто популярну майстерню, ніж на місце, де можна знайти підозрюваного. Однак це була остання адреса в списку GPS-координат, які вона перевіряла вже кілька днів. Дивне відчуття, що слідство заводить її до глухого кута, не полишало Мур, але вона навчилася довіряти своєму інстинкту поліцейської. Глухий кут - це теж відповідь, а іноді саме в таких глухих кутах ховається ключ до розгадки.

Вона штовхнула двері, і ті відчинилися з жахливим скрипом. Всередині до неї долинув важкий запах старого мастила, згорілого металу та пилу. Лампа над прилавком ледь блимала, кидаючи тьмяне світло на інструменти, розкидані безладом. За прилавком знайшовся молодий чоловік, що від нудьги гортав журнал. Чорне, як смола, волосся, на вигляд близько двадцяти п’яти.

- Чим можу допомогти? - не піднімаючи голови, пробурчав хлопець, перегортаючи сторінку.

Мур підійшла ближче і показала свій значок.

- Капітан Мур, поліція Корваллісу. Мені потрібна інформація про одного з ваших клієнтів. Ентоні Брістоул. Був у вас на сріблястий Інфініті?

Хлопець одразу підвів погляд, його очі зблиснули на мить, він вагався, але за мить спокійний вигляд капітана переконав його заговорити:

- Так, пам'ятаю. Був тут такий, здоровило зі шрамом. Міняв масло.

- Чи він пригадував якесь місце, куди збирався?

- Ні, напроти, він шукав де б зупинитися. Я порадив йому кілька готелів, але він шукав довгостроковий прихисток. Ось я його і відправив до свого кузена, він здає квартири тут, в Юджині.

- Ти можеш дати мені адресу? - Мур намагалася тримати голос спокійним, не видаючи власного нетерпіння. Невже їй дійсно нарешті поталанило? 

Хлопець кивнув і продиктував адресу. Шлунок капітана скрутило в передчутті.

Квартира Брістоула була в такому ж стилі, як і автослюсарня - порожня та забута. Мур відчинила двері, і ті рипнули на завісах. Вона увійшла всередину й зупинилася, обводячи кімнату поглядом.

Порожньо. Жодних меблів, жодних особистих речей. Ніщо не вказувало на те, що тут нещодавно жив хоча б хтось. Хоча цей кузен і заприсягся, що здав саме цю квартиру. Навіть пил на підвіконнях був стертий, а підлога натерта до блиску. Все виглядало надто чисто й акуратно, як після ретельного прибирання. Це не було звичайним переїздом.

“Зачистка”, -  подумала вона, оглядаючи єдину спальню, таку само порожню, як і решта апартаментів. Це підтверджувало її підозри. Хтось із оточення Брістоула, можливо навіть його племінник, прибрав всі сліди, побоюючись, що поліція таки знайде це місце.

І я знайшла.

Капітан вийняла телефон і швидко набрала відділок.

- Це Мур. Пришліть криміналістів. Усіх, хто вільний, - її голос був твердим, ледь приховуючим внутрішнє хвилювання. - Адресу відправила повідомленням. Квартира порожня, але впевнена, ми щось знайдемо.

Вона поклала трубку і ще раз оглянула кімнату. Тут щось не так. І я це знайду, міркувала Мур, виймаючи ліхтарик.

Наступні півгодини вона методично перевіряла кожен кут, відкрила всі шафи, оглянула плінтуси та дверні рами. Капітан Мур повільно провела долонею по обличчю, стримуючи роздратування. Жодної зачіпки. Це місце ніби стерли з реальності.

Гул двигунів з вулиці привернув її увагу. Вона піднялася на ноги, відпрацьованим рухом вимкнувши ліхтарик, і глянула у вікно. Криміналісти якраз прибули на місце. Двоє чоловіків і жінка швидко вистрибнули з фургона, витягуючи ящики з обладнанням.

Мур кинула короткий погляд на годинник і тихо вилаялася. Часу залишалося обмаль, і їй потрібно було йти. Вона підібрала піджак, скинутий під час обшуку, й попрямувала до виходу, лише на мить зупинившись біля дверей.

- Перевірте все, - кинула вона одному з криміналістів, який вже налаштовував камеру. - Стіни, підлогу, повітря. Геть усе!

- Прийнято, капітане, - коротко відповів той і зник у квартирі.

Мур натягнула піджак і зачинила двері за собою. В неї було обмаль часу аби дістатися на місце вчасно, а пропустити таку подію вона не могла. 

~~~

Весь день все йшло шкереберть. З самого ранку періщив дрібний дощ, наче обіцяв, що гарного дня годі й чекати. Коли Джеймс розплющив очі, то на якусь мить не міг пригадати як він опинився у Спрінгфілді, у своєму старому ліжку. 

Пам’ять послужливо підкинула йому спогад: Інфініті несеться ночним хайвеєм, Елінор на пасажирському місці, тиха і замислена. Щойно він під’їхав до будинку батьків, як дощ перетворився на справжню зливу. Джеймсз заглушив мотор і подивився на дівчину.

- Ти зайдеш?

Відповідь його не здивувала, але засмутила:

- Тобі треба добре відпочити. Завтра важкий день.

- Так, звичайно.

- Зустрінемося завтра.

І Елінор зникла, перед тим лише на мить торкнулася губами його щоки.

Годинник показував восьму ранку. Час підніматися. Джеймс одягався і приводив себе до ладу з дивним відчуттям, що він якимось чином опинився у чужій спальні. За цей тиждень стільки всього трапилося, що він вже не був певен, чи він все ще був самим собою. Його трохи тряхнуло, коли він подивився на долоню і побачив там печатку; вона ніяк не хотіла тьмяніти, хоча всі навколо запевняли його що це скоро минеться. Доведеться трохи поносити перчатку без пальців, в якій він зазвичай займався спортом.