50 через кілька років

Через кілька років
Марта
Іноді я думаю про те, як дивно складається життя.Як одна випадкова зустріч може змінити все.Одного вечора біля нічного клубу.Однієї сварки.Одного погляду.І ось тепер минуло майже п'ять років.
Я стою біля входу до спортивного залу і тихо усміхаюся.Мені добре видно все через скляні великі вікна : всередині відбувається сцена, яку я могла б дивитися безкінечно.Зал майже порожній.Лише м’яке світло ламп.І посеред залу стоїть Тимофій ставши на коліна.Він трохи нахилився вперед.І уважно дивиться на маленького хлопчика перед собою.
— Ні, дивись.Ось так.Він показує рух рукою.
Маленький хлопчик перед ним дуже серйозно повторює цей рух.Йому чоти роки.
Темнорусяве волосся.І дуже знайомий впертий погляд.
Наш син.Артем.
— Тату, дивись!
Маленький кулачок знову вдаряє по боксерській груші.
Груша ледве помітно гойдається.Тимофій засміявся.
— Ого.
— Сильно?
— Дуже сильно.
— Я чемпіон?
Тимофій задумливо потер підборіддя.
— Майже.
— А коли буду чемпіоном?
— Коли мама дозволить тобі тренуватися щодня.
Я тихо засміялася біля дверей.
— Я все чую.
Обидва одночасно повернулися до мене.
Артем одразу побіг у мій бік.
— Ма-а-мо!
Я нахилилася і підхопила його на руки.
— Привіт, чемпіоне.
Він серйозно подивився на мене.
— Я майже чемпіон.
— Я в цьому не сумніваюся.
Тимофій підійшов ближче.І обійняв нас обох.
Артем одразу показав на грушу.
— Мамо, я бив!
— Я бачила.
— Сильно!
— Я теж це бачила.
Тимофій усміхнувся.
І тихо сказав:
— Схоже, у нас росте новий боксер.
Я подивилася на нашого сина.
А потім на нього.Тимофій засміявся.Артем подивився на нас обох.
— Я буду і боксер.І історик.

Ми одночасно засміялися.
Тимофій обережно поцілував мене у скроню.
— Схоже, він знайшов компроміс.
Я притулилася до його плеча.І подивилася на нашого сина,на цей зал,на чоловіка поруч.І раптом згадала той вечір.Світло нічного клубу.Сварку з охороною.Його впертий погляд.
Я тихо сказала:
— Знаєш…
— Що?
— Я рада, що тоді не пішла додому.
Він усміхнувся.
— А я радий, що наздогнав тебе.Артем раптом потягнув нас за руки.
— Ходімо!
— Куди?
— Бити грушу!
Ми з Тимофієм переглянулися.І засміялися.А потім разом пішли у центр залу.Наша історія не закінчилася.
Вона просто продовжується у маленьких моментах.У сміху нашого сина.І у тому коханні, яке почалося з однієї випадкової зустрічі. 
Кінець.