47 як швидко плине час

Марта
Іноді мені здається, що час має дивну властивість.Коли ти чекаєш на щось — він тягнеться безкінечно.А коли ти щаслива — пролітає майже непомітно.Так швидко пролетіли місяці.Після тих змагань життя ніби стало на нову колію.Ми повернулися до Києва.До звичних вулиць.До університету.До спортивного залу Тимофія.Але все одно щось змінилося.Між нами стало більше довіри,більше тепла.І більше тих моментів, які залишаються у пам’яті назавжди.Було літо.Середина липня.Київ у цю пору завжди особливий.Теплі вечори.
Запах річки.Я йшла набережною, тримаючи в руках маленьку сумку.Тимофій написав мені ще вдень:
"Увечері будеш вільна?"
Я відповіла:
"Так. А що?"
Він написав:
"Хочу показати тобі одне місце."Чекатиму на набережній.
Я усміхнулася.
— Загадковий.
Коли я підійшла до зони відпочинку, сонце вже повільно опускалося за горизонт.Небо було рожево-золотим.Вода тихо блищала у променях світла.І там, трохи далі, біля дерев’яного пірсу, стояв він.Тимофій.У світлій сорочці.І джинсах.Його руки були в кишенях.
Але коли він побачив мене усміхнувся.І я відразу відчула, як у грудях стало тепліше.Я підійшла ближче.
— Привіт.
— Привіт.
Він нахилився і поцілував мене.
Легко.
Тепло.
— Ти казав, що хочеш щось показати.
— Так.
Він взяв мене за руку.
— Ходімо.
Ми пішли вздовж води.Повітря було теплим.Легкий вітер торкався шкіри.Десь далеко грала музика.І місто повільно переходило у вечір.Ми зупинилися біля перил.Там , де відбулась колись наша зустріч.Я усміхнулася.
— Нагадує мені дещо.
— Мені теж.
Він подивився на воду.Потім на мене.І раптом став дуже серйозним.
— Марто.
— Мм?
Я помітила, що він трохи нервує.І це здивувало мене.
Тимофій майже ніколи не нервував.
— Я багато думав останнім часом.
— Про що?
Він тихо видихнув.
— Про нас.
Моє серце трохи прискорилося.
— І?
Він зробив крок ближче.
— Ми знайомі близько року.
— Так.
— І за цей час ми встигли посваритися.Помиритися. Майже розійтися.І знову знайти один одного.
Я тихо усміхнулася.
— Це правда.
Він взяв мою руку.Його долоня була теплою.
— Але знаєш, що я зрозумів?
— Що?
Його погляд став глибшим.
— Що без тебе моє життя уже не таке.
Я відчула, як серце почало битися швидше.Він зробив ще один вдих.І раптом став на одне коліно.
Я завмерла.
— Тимофію…
Він дістав маленьку коробочку.І відкрив її.Всередині блищала тонка каблучка.Світло заходу сонця відбивалося у камені. І в цю секунду весь світ ніби зник.Залишилися тільки ми.Його голос був тихим.
Але дуже впевненим.
— Марто Станіславівно Перчук.
Я навіть засміялася крізь сльози.
— Ти серйозно зараз?
Він усміхнувся.
— Абсолютно.
І тихо сказав:
— Виходь за мене.
Моє серце калатало так сильно, що я ледве могла дихати.Я дивилася на нього.На людину, з якою все почалося з перепалки біля нічного клубу.І яка тепер стояла переді мною з пропозицією.
Я ледь прошепотіла:
— Так.
Його очі миттєво засвітилися.
— Так?
Я засміялася.
І сльози покотилися по щоках.
— Так.
Він швидко піднявся.І обережно надів каблучку на мій палець.Потім притягнув мене до себе.І поцілував.
Іноді найважливіші історії починаються зі звичайної сварки біля нічного клубу.