46 те,що важливіше за перемогу

Те, що важливіше за перемогу
Тимофій
Після бою шум арени ще довго стояв у вухах.Навіть коли я вже був у роздягальні, коли тренер щось говорив про техніку.Навіть коли мені знімали бинти з рук.Я чув той самий гул.Тисячі голосів, крики,оплески.
Але найчіткіше я пам’ятав зовсім інше.Момент, коли підняв голову і побачив її на трибуні.Марту.Серед усього того натовпу.І тоді я зрозумів одну просту річ.
Я не маю права програти.Коли я нарешті вийшов з роздягальні, коридори арени були майже порожні.
Команди інших боксерів уже розходилися.Хтось фотографувався,хтось святкував.А я просто шукав її.
І знайшов.Марта стояла неначе застигла.Трохи осторонь від натовпу.У світлі великих ламп її волосся здавалося майже золотим.Вона виглядала трохи втомленою.Але коли побачила мене усміхнулася.І в ту секунду я відчув щось сильніше за будь-яку перемогу.
Я швидко підійшов до неї.Вона нічого не сказала.Просто обійняла мене.Міцно.Я теж обійняв її.
І на кілька секунд закрив очі.Бо раптом зрозумів, як сильно мені цього не вистачало.Її тепла,її запаху,її присутності.
— Ти молодець, — тихо сказала вона.
Я трохи відсторонився і подивився на неї.
— Я бачив, як ти хвилювалася.
Вона засміялася.
— Це було так помітно?
— Дуже.
Вона закотила очі.
— Я думала, у мене серце зупиниться у другому раунді.
— Все було під контролем.
— Брехун.
Я усміхнувся.
— Трохи.
Ми вийшли з арени.Нічне місто було яскравим.Вогні вітрин,ліхтарі,машини.Повітря було теплим.Я запропонував пройтися пішки.Марта погодилася.Ми йшли повільно.Поруч.Іноді наші руки випадково торкалися одна одної.Іноді вона щось розповідала.
Але я майже не слухав.Я просто дивився на неї.І думав про одну річ.Я давно хотів це сказати.Але завжди відкладав.То не той момент.То не той настрій.Але зараз момент був правильний.Ми зупинилися біля набережної.Вода тихо плескалася об каміння.
Марта сперлася на перила.
— Тут красиво.
Я став поруч.
— Так.
Кілька секунд ми мовчали.
Потім я тихо сказав:
— Марто.
— Мм?
Вона подивилася на мене.
— Я хочу тобі дещо сказати.
Вона трохи насторожилася.
— Ти так серйозно звучиш.
— Бо це серйозно.
Вона мовчала.
І чекала.
Я зробив глибокий вдих.
— Я багато років жив тільки боксом.
— Я знаю.
— Зал,тренування,бої,перемоги,поразки.
Я трохи посміхнувся.
— І я думав, що цього достатньо.
Вона уважно дивилася на мене.
— А потім з’явилася ти.
Її очі трохи розширилися.
— І все змінилося.
Я провів рукою по волоссю.
— Тепер, коли я виходжу на ринг…
я думаю не тільки про перемогу.
— А про що?
Я подивився прямо їй в очі.
— Про те, що хочу повернутися до тебе.
Її погляд став м’якшим.
Я продовжив тихіше:
— Я не знаю, що буде через рік.Через п’ять років.
Але я точно знаю одну річ.
Вона тихо запитала:
— Яку?
Я обережно взяв її руку.
— Я хочу, щоб ти була в моєму житті.
Надовго.Марта кілька секунд нічого не говорила.
А потім тихо сказала:
— Ти серйозно?
Я усміхнувся.
— Дуже.
Вона раптом обійняла мене.Сильно.
Я притиснув її до себе.Я зрозумів одну річ,усі ці роки на рингу,усі ці перемоги раптом стали трохи менш важливими.Бо справжня перемога стояла зараз поруч зі мною.І обіймала мене.