43 день,кали стало легко дихати

День, коли стало легко дихати
Марта
Минув майже тиждень після нашої розмови у залі.
Тиждень після того вечора, коли ми нарешті сказали одне одному все, що давно накопичилося.І тепер усе було інакше.Наче після довгої бурі нарешті виглянуло сонце.Тимофій запропонував поїхати на вихідні за місто.
— Нам усім потрібно трохи відпочити, — сказав він того вечора, коли ми сиділи у маленькому кафе в центрі.
Я підняла брову.
— Усім?
Він усміхнувся.
— Денис, Аліна… ще кілька людей із залу.
Я засміялася.
— Тобто це буде не романтична втеча?
Він нахилився ближче до мене.
— О, вона теж буде.
— Ага.
— Просто з глядачами.
Ранок був теплий та сонячний.Ми виїхали з міста двома машинами.Я сиділа поруч із Тимофієм.
Вікно було трохи відчинене, і теплий вітер розвівав моє волосся.Радіо тихо грало.І я ловила себе на думці, що просто щаслива.Тимофій час від часу дивився на мене.
— Чого ти усміхаєшся?
— Просто так.
— Просто так люди не усміхаються.
Я знизала плечима.
— Добре. Я рада, що ми помирилися.
Він на секунду відвів погляд від дороги.І тихо сказав:
— Я теж.
Його рука знайшла мою.І наші пальці переплелися.
Місце, куди ми приїхали, було неймовірним.Невелике озеро.Високі сосни.Дерев’яний будинок біля води.
Повітря пахло травою і лісом.Аліна вибігла з машини першою.
— Боже, тут так красиво!
Денис засміявся.
— Заспокойся, ми тільки приїхали.
Я вийшла з машини і глибоко вдихнула.
Повітря було зовсім іншим, ніж у місті.
Тимофій підійшов ззаду і обійняв мене за талію.
— Подобається?
Я кивнула.
— Дуже.
День пролетів непомітно.Хлопці розпалили мангал.
Хтось увімкнув музику.Аліна намагалася навчити Дениса танцювати.
— Ти рухаєшся як холодильник!
— Я боксер, а не танцюрист!
Я сиділа на дерев’яному пірсі і сміялася.Тимофій сів поруч.Його плече торкнулося мого.
— Ти давно так не сміялася?
Я подивилася на нього.
-Так. Бо давно не було так добре.
Він кілька секунд мовчав.
Потім тихо сказав:
— Я радий, що ти є.
Моє серце трохи прискорилося.
— І я рада, що ти є.
Він посміхнувся.
І раптом штовхнув мене плечем.
Я втратила рівновагу.
— Тимофію!
Через секунду він уже сміявся.
— Ти серйозно?!
— Абсолютно.
Я прижмурилася.
— Ну добре.
Я схопила його за руку.
І потягнула за собою.Ми разом впали на дерев'яну поверхню. 
— Тепер чесно.
— Що?
— Воно того варте?
Я усміхнулася.
— Абсолютно.
Увечері ми сиділи біля вогнища.Небо було всипане зірками.Хтось розповідав історії.Хтось сміявся.Я притулилася до плеча Тимофія.Його рука обіймала мене.І я відчувала той самий спокій.
— Марто, — тихо сказав він.
— Мм?
— Через місяць у мене змагання.
Я підняла голову.
— Я знаю.
— Я хочу, щоб ти поїхала зі мною.
Моє серце здригнулося.
— Справді?
— Так.
— Куди?
Він усміхнувся.
— Побачиш.
Я трохи подумала.
А потім сказала:
— Добре.
— Точно?
— Я хочу бути там.
Він поцілував мене у скроню.
— Тоді домовились.
Дивлячись на вогонь і на зоряне небо над нами
я навіть не здогадувалася, що ця поїздка на змагання змінить наше життя ще раз.