42 те, що можна втратити

Те, що не можна втратити
Марта
Вечірнє місто було дивно тихим.Я повільно йшла вулицею, стискаючи телефон у руці.Повітря було прохолодним.Ліхтарі відбивалися у вологому асфальті.
Я навіть не пам’ятаю, як вирішила піти саме сюди.
До його спортивного залу.Мабуть, просто тому, що знала — якщо він десь і є зараз, то саме тут.Світло у великих вікнах будівлі ще горіло.Моє серце почало битися швидше.Я зупинилася перед дверима.На секунду.Раптом мене накрила хвиля сумнівів.А що, якщо він не захоче мене бачити?Що, якщо вже пізно?
Я заплющила очі.
— Досить.
Я сама все зруйнувала ледь не до кінця.І якщо є шанс це виправити, я повинна спробувати і відчинила двері.
У залі було тихо.Музика не грала.Лише слабке світло ламп.Я зробила кілька кроків.І раптом почула звук удару.Бах.Ще один.Я обернулася.
У дальньому кутку залу Тимофій бив грушу.Сильно,жорстко.Кожен удар лунав у порожньому приміщенні.Він був без футболки.Піт блищав на плечах.
М’язи напружувалися з кожним рухом.І я відразу зрозуміла.Він злий,дуже.
Я повільно підійшла ближче.
Ще один удар.Бах.
— Тимофію…
Він різко зупинився.Груша ще трохи хиталася.Він повільно повернув голову.Наші погляди зустрілися.
На його обличчі з’явилося здивування.
— Марта?
Моє серце калатало.
— Привіт.
Він стояв нерухомо кілька секунд.
Наче не був упевнений, що це справді я.
Потім зняв рукавички і кинув їх на підлогу.
— Що ти тут робиш?
Його голос був стриманий,але холодний.
Я ковтнула.Мій голос наче зник.
— Я… хочу поговорити.
Він тихо видихнув.
— Пізно.
Це слово боляче різонуло всередині.
— Будь ласка.
Він провів рукою по волоссю.
— Марто…
— Дай мені одну хвилину.
Він мовчав.
Я зробила крок ближче.
— Те відео…
Його погляд потемнів.
— Не треба.
— Треба.
Я дістала телефон.
— Воно змонтоване.
Він скептично підняв брову.
— Справді?Не може бути.
— Так.
Я відкрила файл і показала йому.
— Ми перевірили його.
— Ми?
— Я і Аліна.
Він дивився на екран кілька секунд.
Потім на мене.
— І що?
— Там вирізали частину розмови.
Я зробила крок ближче.
— Оля брехала.
Він мовчав.
Його обличчя залишалося напруженим.
— Я знаю, що вона весь час брехала,але ж ти не хотіла навіть слухати.
Я здивовано подивилася на нього.
— Що?
— Я вже говорив з нею.
Моє серце трохи здригнулося.
— І?
Його голос став важчим.
— Вона хотіла нас посварити.
— І в неї майже вийшло.
Він подивився прямо мені в очі.
— Так.
Кілька секунд ми мовчали.
Ця тиша була важкою.
Я відчула, як горло стискається.
— Пробач.
Він нічого не відповів.
Я ледве прошепотіла:
— Я повинна була довіряти тобі.
Він повільно сказав:
— А я не повинен був звинувачувати тебе.
Наші погляди знову зустрілися.
І раптом я відчула, як очі починають пекти.
— Я думала, що втратила тебе.
Його обличчя трохи пом’якшало.
— А я думав, що ти пішла.
Я зробила ще один крок.
Тепер між нами було лише пів метра.
— Я не хочу йти.
Мій голос тремтів.
— Я хочу бути з тобою.
Він довго дивився на мене.
І я бачила, як у його очах борються різні емоції.
Те саме тепло, яке я знала.
Я тихо сказала:
— Я кохаю тебе.
Його груди піднялися від глибокого вдиху.
І раптом він зробив крок вперед.
Його руки обережно обняли мене за плечі.
— Ти знаєш, яка ти вперта?
Я тихо усміхнулася крізь сльози.
— Знаю.
Він похитав головою.
— Я теж.
І раптом притягнув мене до себе, міцно притиснувши.
Я обійняла його майже миттєво.Теж міцно, скільки було сили.Наче боялася, що він зникне.Його руки обійняли мене у відповідь ще сильніше.
В цю секунду я відчула те, чого мені так не вистачало.Тепло та спокій.
Він тихо прошепотів біля мого вуха:
— Більше не тікай від мене.
Я притиснулася до нього сильніше.
— Не буду.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
Він трохи відсторонився.Подивився мені в очі.А потім поцілував.Цей поцілунок був іншим.Наче ми обидва зрозуміли, як легко можемо втратити один одного.І як сильно не хочемо цього.Що б не сталося далі ми будемо боротися за це.