40 отруєні слова

Отруєні слова
Марта
Я майже не спала тієї ночі.Коли я повернулася додому, квартира здалася мені дивно порожньою.Тиша тиснула.Я кинула сумку на крісло і повільно опустилася на диван.Телефон лежав поруч,екран час від часу спалахував: повідомлення,дзвінки.Усі від Тимофія.Я не відкривала їх. Просто дивилася у стелю і намагалася зрозуміти, що відчуваю.Злість?Образу?Чи, можливо… страх?
Бо найбільше мене лякала одна думка.
А що, якщо він справді такий, як каже Оля?
Я перевернулася на бік і сховала обличчя в подушку.
— Чому все так складно…
Телефон тихо завібрував.Знову.Я взяла його.Але це був не Тимофій.Повідомлення було від Олі.
"Можемо поговорити?"
Я кілька секунд дивилася на екран.Пальці трохи тремтіли.Я знала, що не повинна відповідати.
Але цікавість і біль іноді сильніші за здоровий глузд.
Я написала коротко.
"Про що?"
Відповідь прийшла майже відразу.
"Про Тимофія."
Я важко видихнула.
"Кажи."
Через секунду з’явилося нове повідомлення.
"Я не хочу писати це в чаті."
Я закотила очі.
"Тоді навіщо ти мені пишеш?"
Кілька секунд нічого не було.
А потім вона надіслала адресу.
Кафе у центрі Києва.
І одне речення.
"Я думаю, ти маєш знати правду."
Я довго дивилася на повідомлення.
І нарешті написала:
"Добре."
Наступного дня я прийшла раніше.
Кафе було майже порожнім.
Я сіла за столик біля вікна і замовила чай.Руки були холодні та тремтіли, я вся була неначе повітряна кулька, яка ось ось лопне.
Я сама не розуміла, чому погодилася на цю зустріч.
Можливо, я просто хотіла почути пояснення.
Через десять хвилин двері кафе відчинилися.
І зайшла вона.
Оля виглядала так само впевнено.
Спокійно.
Наче все контролює.
Вона підійшла до мого столика.
— Привіт.
Я відповіла стримано.
— Привіт.
Вона сіла навпроти.
Кілька секунд ми мовчали.
Потім вона сказала:
— Ти виглядаєш втомленою.
— Не дивно.
Вона трохи усміхнулася.
— Посварилися?
Я холодно відповіла:
— Ти ж цього хотіла.
Її усмішка стала ширшою.
— Я хотіла, щоб ти побачила правду.
Я схрестила руки.
— Яку саме?
Вона дістала телефон.
І поклала його на стіл.
— Ось.
Я подивилася на екран.
Там було відео.
Коротке.
Я натиснула відтворення.
На відео був Тимофій.
Він стояв біля машини.
І розмовляв з Олею.
Я зробила звук голосніше.
— Ти все ще важлива для мене, — сказав він.
Моє серце різко стиснулося.
Я швидко підняла очі на Олю.
Вона спостерігала за мною дуже уважно.
— Бачиш?
Я ледве прошепотіла:
— Коли це було?
Вона знизала плечима.
— Учора.
Я відчула, як всередині піднімається хвиля болю.
— Ти впевнена?
— Абсолютно.
Я знову подивилася на відео.
Його голос.
Його обличчя.
Все виглядало справжнім.
— Чому ти показуєш це мені?
Вона відповіла тихо:
— Бо я знаю, як це — коли тебе використовують.
Я різко підняла голову.
— Я не вірю тобі.
Вона спокійно відпила кави.
— І не треба.
Потім додала:
— Просто подумай.
Я стиснула телефон у руці.
Всередині все було заплутано.
Занадто багато сумнівів.
Занадто багато болю.
Я піднялася зі стільця.
— Мені потрібно йти.
Вона кивнула.
— Звісно.
Я вже майже дійшла до дверей, коли раптом почула її голос позаду.
— Марто.
Я обернулася.
— Що?
Вона сказала тихо:
— Він завжди повертається до мене.
Моє серце боляче стиснулося.
Я нічого не відповіла.
І просто вийшла з кафе.
На вулиці було холодно.
Я стояла посеред вулиці і дивилася на екран телефону, Оля надіслала мені те відео,неначе хотіла добити ним.
І раптом помітила одну дивну деталь.
Коли я перемотала його назад…
я побачила, що фраза "ти все ще важлива для мене" звучить трохи… обрізано.
Наче частину розмови просто вирізали.
Моє серце пропустило удар.
— Що…
Я знову увімкнула відео.Тепер була впевнена.Це змонтовано.Я повільно видихнула.І вперше за останні години відчула інше почуття.Не біль.А підозру.Бо, можливо…Оля брехала набагато більше, ніж я думала.