39 правда ,що запізнилась

Правда, що запізнилася
Тимофій
Я ще ніколи не відчував себе таким ідіотом.Телефон лежав на столі.Екран уже згас.Але її останні слова все ще звучали в моїй голові."Давай зробимо паузу."Я провів рукою по обличчю і важко видихнув.У залі було тихо.Тренування вже закінчилися.Світло залишалося тільки в моєму кабінеті.І в цій тиші я нарешті почав розуміти.Мене просто зіграли.Я знову відкрив фотографію, яку надіслала Оля.Марта,той хлопець,кут зйомки.Я збільшив зображення.І раптом помітив одну деталь.Фото зроблено здалеку.Наче хтось спеціально стояв і чекав моменту.Я стиснув щелепу.
— Чорт…
Все почало складатися.Фото Марти.Фото з Олею,її слова,її раптова поява.І я зрозумів.Вона просто намагалася зруйнувати нас.Двері кабінету різко відчинилися.
— Ти ще тут? — сказав Денис.
Я подивився на нього.
— Вона пішла.
— Марта?
Я кивнув.
Він зітхнув.
— Я так і думав.
Я підвівся.
— Це Оля.
— Що?
— Вона все підлаштувала.
Денис похитав головою.
— Я ж казав.
Я гірко усміхнувся.
— Пізно.
— Не факт.
— Вона сказала, що хоче паузу.
Денис сів на край столу.
— А ти що зробив?
— Нічого.
— У сенсі?
— Вона навіть не дала мені пояснити.
Він подивився на мене уважно.
— А ти б пояснив?
Я мовчав.
І через кілька секунд зрозумів правду.
— Ні.
— Чому?
Я опустив очі.
— Бо я сам почав звинувачувати її.
Денис тихо видихнув.
— Ну ти й…
— Знаю.
Я взяв телефон.
І набрав номер.
Оля відповіла майже відразу.
— Тимофію.
Її голос був задоволений.
— Сподіваюся, тобі сподобалося шоу.
Моє терпіння закінчилося.
— Навіщо ти це зробила?
Вона тихо засміялася.
— Ти про що?
— Не прикидайся.
— Ти сердишся?
— Я питаю навіщо.
Кілька секунд вона мовчала.
А потім сказала дуже спокійно:
— Бо ти так легко мене викреслив.
Я холодно відповів:
— Ми розійшлися.
— Але ти навіть не спробував повернути мене.
Я не повірив своїм вухам.
— Серйозно?
— А потім з’явилася вона.
Її голос став різкішим.
— І раптом ти інший.
— Бо я закохався.
На секунду запала тиша.
Потім вона тихо сказала:
— Отже, це правда.
— Що?
— Ти справді її кохаєш.
Я відповів без вагань.
— Так.
Її голос став холодним.
— Шкода.
— Чому?
— Бо тепер їй буде ще болючіше.
Я відчув, як у грудях піднімається злість.
— Послухай уважно.
Мій голос став жорстким.
— Тримайся подалі від Марти.
— Інакше що?
— Інакше ти пошкодуєш.
Вона засміялася.
— О, Тимофію…
І тихо додала:
— Уже пізно.
— Що ти маєш на увазі?
Її голос став майже шепотом.
— Я зробила тільки перший крок.
У мене всередині все похололо.
— Що ти ще зробила?
Вона відповіла спокійно:
— Побачиш.
І скинула дзвінок.
Я стояв посеред кабінету і дивився на телефон.Тільки тепер мені дійшло,що яможу втратити Марту.Не через Олю.А через власну дурість.І тепер мені потрібно знайти спосіб усе виправити.