38 розбита довіра

Розбита довіра
Марта
Я майже бігла вулицею.
Холодне повітря різало легені, але мені було байдуже.
Серце билося швидко, голос Тимофія все ще лунав у голові.
"І для цього потрібно так близько сидіти?"
Я різко витерла очі, не плакала, просто… була зла.
Дуже зла.І водночас мені було боляче.Бо я не могла зрозуміти, як він так швидко повірив у якусь фотографію.Як він взагалі міг подумати що я здатна на таке.Я зупинилася біля переходу.Світлофор показував червоне.Машини їхали повз, а я стояла і намагалася заспокоїти дихання.Телефон завібрував у руці.Я подивилася на екран.ТимофійЯ відразу скинула виклик.Через секунду прийшло повідомлення.
"Марто, почекай."
Я не відповіла.Ще одне повідомлення.
"Ми повинні поговорити."
Я стиснула телефон у руці.
— Поговорити…
Я тихо гірко усміхнулася.
— Після того як ти вже все вирішив?
Телефон знову завібрував.Але цього разу це був інший номер.Невідомий.Я трохи вагалася.А потім відкрила повідомлення.І відразу відчула, як всередині все холоне.Там була фотографія.На ній був Тимофій.Він стояв біля машини.І обіймав дівчину.Оля.Моє серце різко стиснулося.Під фото було коротке повідомлення:
"Це сьогодні.Ти справді думаєш, що він змінився?"
Я кілька секунд просто дивилася на екран.Намагаючись зрозуміти, що відчуваю.Злість?Біль?Розчарування?Мабуть, усе одразу.Я глибоко вдихнула.І раптом відчула дивне спустошення.Наче всередині щось просто… обірвалося.Телефон знову задзвонив.Знову Тимофій.Я дивилася на екран.Кілька секунд.А потім відповіла.
— Що?
Його голос був напружений.
— Марто, послухай…
Я перебила його.
— Ні. Це ти послухай.
Кілька людей поруч озирнулися на мене.
Але мені було байдуже.
— Ти прийшов у кафе і звинуватив мене в зраді.
— Я не звинувачував…
— А як це тоді називається?
Він замовк.
Я відчула, як горло починає стискатися.
Але я змусила себе говорити спокійно.
— Знаєш що?
— Що?
Я тихо сказала:
— Ти мав рацію.
— Про що?
Я подивилася на фотографію знову.
— Ми справді мало знаємо один одного.
Його голос став тихішим.
— Марто…
— І, мабуть, це була помилка.
— Не кажи так.
Я закрила очі на секунду.
— Чому?
— Бо це неправда.
Я гірко усміхнулася.
— Справді?
— Так.
Я тихо сказала:
— Тоді поясни мені одну річ.
— Яку?
Я зробила паузу.
— Чому ти зараз обіймаєш свою колишню?
На тому кінці настала тиша.
— Що?
— Я бачила фото.
Його голос раптом став різким.
— Яке фото?
— Те, де ти з Олею.
— Марто, це не те, що ти думаєш.
Я тихо засміялася.
Але сміх вийшов дуже сумним.
— Ти знаєш… найсмішніше?
— Що?
— Вона попереджала мене.
Його голос став жорстким.
— Що вона тобі сказала?
— Що ти рано чи пізно зробиш зі мною те саме.
Він різко відповів:
— Це брехня.
Я прошепотіла:
— Можливо.
Кілька секунд ми мовчали.
А потім я сказала те, чого сама боялася.
— Давай зробимо паузу.
— Марто…
— Ні.
Мій голос став твердішим.
— Я не хочу зараз нічого з’ясовувати.
— Ми повинні поговорити.
— Не зараз.
Я глибоко вдихнула.
— Мені потрібно подумати.
І тихо додала:
— Без тебе.
Я натиснула кнопку завершення виклику.І кілька секунд просто стояла посеред вулиці.Місто жило своїм життям.Машини їхали.Люди поспішали у своїх справах.А я відчувала тільки одне.
Наче щось дуже важливе щойно зламалося.