36 тінь минулого

Тінь минулого
Марта
Перші кілька днів після нашого повернення у Київ були дивно спокійними.Навіть занадто.Я знову ходила до університету.Знову сиділа на лекціях, конспектувала, сперечалася з викладачами про історичні події і пила каву з Аліною в маленькому кафе біля корпусу.
Іноді мені навіть здавалося, що всі ті події — сварки, його від’їзд, бій, лікарня — були якимось дивним сном.
Але щоразу, коли мій телефон світився повідомленням від Тимофія…я усміхалася.Тепер ми бачилися майже щодня.Іноді він забирав мене після пар.Іноді я приходила у його зал.Іноді ми просто гуляли вечірнім містом.Все було… добре.Майже занадто добре.
Тому що я ще не знала, що хтось уважно спостерігає за нашим життям.Того вечора я затрималася в університеті довше, ніж планувала.Ми готували спільний проєкт з історії, і час пролетів непомітно.
Коли я вийшла з корпусу, вже починало сутеніти.
Повітря було прохолодним.Я обійняла себе руками і пішла у бік метро.Телефон тихо завібрував.
Тимофій:
"Я звільнився. Де ти?"
Я швидко набрала відповідь.
Марта:
"Йду до метро. Не треба мене забирати, я вже майже вдома."
Через кілька секунд прийшла відповідь.
Тимофій:
"Ти ж знаєш, що я все одно переживаю."
Я усміхнулася.
Марта:
"Все добре."
Я вже хотіла покласти телефон у сумку, коли раптом почула голос позаду.
— Марта.
Я зупинилася.І повільно обернулася.Переді мною стояла жінка.Висока.Струнка.Дуже добре одягнена.
Її волосся було ідеально укладене.А погляд холодний.
Я відразу зрозуміла, хто це.Оля.
Та сама дівчина з фотографії та зі спортзалу.
Та, про яку я випадково дізналася.
Кілька секунд ми просто дивилися одна на одну.
Вона усміхнулася.
Але в цій усмішці не було нічого теплого.
— Ти Марта, так?
Я повільно кивнула.
— А ти Оля.
Її брова трохи піднялася.
— Він уже розповів про мене?
— Не зовсім.
Вона тихо засміялася.
— Звісно.
Між нами запала напружена тиша.
Потім вона зробила кілька кроків ближче.
— Знаєш… — сказала вона тихо. — Я хотіла на тебе подивитися.
— Навіщо?
— Бо через тебе він змінився.
Моє серце трохи напружилося.
— Люди змінюються.
Вона похитала головою.
— Ні.
Її голос став холоднішим.
— Люди не змінюються так швидко.
Я відчула, як усередині з’являється тривога.
— Чого ти хочеш?
Вона уважно подивилася на мене.
— Просто поговорити.
— Про що?
Вона нахилила голову трохи набік.
— Про Тимофія.
Я схрестила руки.
— Я не думаю, що це хороша ідея.
Вона усміхнулася.
— А я думаю, що дуже хороша.
Потім сказала тихо:
— Бо ти зовсім його не знаєш.
Моє серце почало битися швидше.
— Я знаю достатньо.
Вона зробила ще один крок ближче.
— Справді?
Її голос став майже шепотом.
— Ти знаєш, чому ми розійшлися?
Я мовчала.
— Ні.
— І він тобі не розповідав?
— Це не моя справа.
Вона тихо засміялася.
— О, повір… ще як твоя.
Я відчула, як у грудях з’являється дивне передчуття.
— Що ти маєш на увазі?
Оля дивилася прямо в мої очі.
І сказала дуже спокійно:
— Я маю на увазі, що він рано чи пізно зробить з тобою те саме.
Моє серце різко стиснулося.
— Я тобі не вірю.
Вона лише усміхнулася.
— І правильно.
Потім дістала телефон.
І показала мені фотографію.
На ній був Тимофій.
І вона.
Вони обіймалися.
Фотографія була стара, але дуже… близька.
Я відчула, як всередині щось неприємно стиснулося.
Оля уважно спостерігала за моєю реакцією.
— Бачиш?
Я повільно повернула їй телефон.
— Це було в минулому.
Вона тихо сказала:
— Минуле іноді повертається.
Потім нахилилася ближче.
І прошепотіла:
— І коли це станеться… тобі буде дуже боляче.
Я нічого не відповіла.
Вона зробила крок назад.
— Побачимося, Марто.
І просто пішла.
Я залишилася стояти на тротуарі.
Серце билося швидко.
Ніби щось погане тільки починалося.
Телефон знову завібрував.
Тимофій:
"Ти де?"
Я подивилася на екран.
І раптом зрозуміла, що мені страшно.
Бо тепер у моїй голові звучали слова Олі.
"Ти зовсім його не знаєш…"
І я вперше подумала…
А що, якщо вона говорить правду?