35 повернення додому

Повернення додому
Марта
Дорога назад здавалася зовсім іншою.
Кілька тижнів тому я їхала майже у паніці — зі страхом у грудях і тисячею найгірших думок у голові.
А тепер усе було інакше.Я сиділа поруч із Тимофієм і дивилася у вікно, за яким повільно пропливали поля, дороги і маленькі міста.
Він вів машину спокійно.
Однією рукою тримав кермо.
Іноді поглядав на мене.
— Ти знову задумалася.
Я усміхнулася.
— Просто думаю.
— Про що?
Я трохи повернулася до нього.
— Про те, що можу тебе втратити.
Його погляд на секунду пом’якшав.
— Але не втратила.
Я тихо сказала:
— І більше не хочу навіть уявляти таке.
Він простягнув руку і на секунду торкнувся моєї долоні.
— Я теж.
Ми їхали мовчки ще кілька хвилин.
І ця тиша була приємною.
Спокійною.
Коли на горизонті з’явилися знайомі обриси великого міста, моє серце трохи пришвидшилося.
— Ми вже майже вдома, — сказав він.
Я усміхнулася.
— Так.
Перед нами поступово відкривалися вулиці Києва.
Знайомі мости.
Будинки.
Шум машин.
Люди.
Місто жило своїм звичайним життям.
І раптом мені стало трохи хвилююче.
— Що таке? — помітив він.
— Нічого.
— Брешеш.
Я тихо зітхнула.
— Просто думаю…
— Про що?
— Що тепер буде.
Він усміхнувся куточком губ.
— Тепер?
— Так.
— Тепер я привезу тебе в одне місце.
— Куди?
— Побачиш.
Машина зупинилася біля знайомої будівлі.
Я підняла голову.
І одразу впізнала її.
Спортивний клуб.
Я повернулася до нього.
— Серйозно?
— Дуже.
— Тут повно людей.
— Я знаю.
— І що?
Він вимкнув двигун і подивився на мене.
— І я хочу, щоб вони тебе побачили.
— Навіщо?
Він відповів абсолютно спокійно:
— Бо ти моя дівчина.
Моє серце різко прискорилося.
— Тимофію…
— Що?
— Ти говориш це так просто.
— Бо для мене це просто.
Я відчула, як щоки трохи теплішають.
— Я хвилююся.
Він легенько стиснув мою руку.
— Не треба.
— Чому?
— Бо я поруч.
Ми вийшли з машини.
Двері залу відчинилися, і нас одразу зустрів знайомий шум.
Звук гантелей.
Музика.
Голоси людей.
Кілька тренерів одразу повернули голову.
— О, бос повернувся!
Хтось засміявся.
— Тимофію, ти живий!
До нас швидко підійшов Денис.
— Нарешті! — сказав він і обійняв Тимофія. — Ти нас налякав.
— Буває.
Потім Денис помітив мене.
І усміхнувся ширше.
— А це…?
Я трохи ніяково усміхнулася.
Але Тимофій випередив мене.
Він поклав руку на мою талію.
І спокійно сказав:
— Це Марта.
Кілька людей навколо з цікавістю подивилися на нас.
А потім він додав:
— І вона моя дівчина.
У мене всередині щось приємно перевернулося.
Денис засміявся.
— Нарешті!
— Нарешті що? — запитав Тимофій.
— Нарешті ти перестав бути таким нестерпним.
Я тихо засміялася.
І раптом відчула, як напруга, яка була всередині, повністю зникає.
Бо тепер усе було відкрито.
Чесно.
І правильно.
Тимофій нахилився до мене і тихо сказав:
— Бачиш? Нічого страшного.
Я подивилася на нього.
— Ні.
— Тепер ти частина цього місця.
Я озирнулася навколо.
Люди тренувалися.
Сміялися.
Розмовляли.
І я раптом зрозуміла, що відчуваю дивне тепло.
Наче я справді тут… на своєму місці.
Я тихо сказала:
— Мені подобається.
Він усміхнувся.
— Мені теж.
В той момент я зрозуміла, що наше життя тільки починається.І попереду на нас чекає ще багато історій.