34 тепло поруч

Тепло поруч
Марта
Я не пам’ятаю, коли востаннє відчувала такий спокій.
У палаті було тихо.Лише тихе гудіння апаратів і приглушені кроки медсестер у коридорі нагадували, що ми все ще у лікарні.За вікном повільно сутеніло.Світло заходу падало на стіни, на біле ліжко… і на нього.Я сиділа на стільці біля ліжка Тимофія і тримала його руку.Його пальці були теплі.І я ловила себе на тому, що час від часу просто сильніше стискаю їх, ніби перевіряю, що він справді тут.Що це не сон.Він спостерігав за мною вже кілька хвилин.З легкою усмішкою.
— Ти знаєш, що дивишся на мене дуже дивно?
Я підняла очі.
— Як?
— Наче боїшся, що я зникну.
Я трохи ніяково усміхнулася.
— Можливо.
Він зітхнув.
— Марто…
Його голос став серйознішим.
— Я в порядку.
— Я бачу.
— Ні, не бачиш.
Я нахилилася трохи ближче.
— Чому?
Він тихо сказав:
— Бо якби бачила, не стискала б мою руку так сильно.
Я раптом усвідомила, що справді майже не відпускаю його.
Я трохи послабила хватку.
— Пробач.
— Не вибачайся.
Він легенько провів пальцями по моїй долоні.
І від цього простого дотику по моєму тілу пробігло тепло.
— Я радий, що ти тут.
Його слова прозвучали дуже тихо.
Я подивилася на нього.
— Я теж.
На секунду між нами знову запала тиша.
Але вона вже не була напруженою.
Вона була… теплою.
— Ти справді проїхала стільки кілометрів заради мене? — раптом спитав він.
Я знизала плечима.
— Так.
— Без плану?
— Абсолютно.
Він тихо засміявся.
— Божевільна.
— Можливо.
— Але мені подобається.
Я відчула, як щоки трохи теплішають.
— Знаєш… — сказав він, дивлячись на мене уважніше. — Коли я лежав після бою…
Я насторожилася.
— Що?
— Я думав про одну річ.
— Яку?
Він зробив коротку паузу.
— Що якщо я більше ніколи тебе не побачу.
Моє серце різко стиснулося.
— Не кажи так.
— Але я справді так подумав.
Я відчула, як у грудях знову піднімається хвиля емоцій.
— І знаєш, що було найгірше?
— Що?
Він дивився прямо в мої очі.
— Те, що ми посварилися.
Я тихо видихнула.
— Я теж про це думала.
— І?
— І зрозуміла, що була дурепою.
Він усміхнувся.
— Ми обоє вперті.
— Це правда.
— Але ти все одно приїхала.
Я нахилилася ближче.
— Бо ти для мене важливий.
Його погляд став теплішим.
— Дуже?
Я прошепотіла:
— Дуже.
Кілька секунд він просто дивився на мене.А потім обережно потягнув за руку.Я нахилилася ще ближче.
— Марто…
Його голос став тихішим.
— Можна?
— Що?
— Поцілувати тебе.
Я усміхнулася.
— Ти ще питаєш?
Він ледь піднявся.
Я нахилилася до нього.
І наші губи знову зустрілися.
Цей поцілунок був іншим.Спокійнішим.Теплішим.Ніжнішим.
Наче ми обоє зрозуміли щось дуже важливе.
Його рука обережно торкнулася мого волосся.
І на секунду весь світ знову зник.
Коли ми відсторонилися, я тихо засміялася.
— Лікар би не схвалив.
— Лікаря тут немає.
— Але камери можуть бути.
Він усміхнувся.
— Тоді нам пощастило.
Я сперлася ліктем на ліжко поруч із ним.
— Я залишуся тут на кілька днів.
— Серйозно?
— Так.
— А університет?
Я знизала плечима.
— Почекає.
— А Київ?
— Теж.
Він довго дивився на мене.
І тихо сказав:
— Я не хочу, щоб ти знову тікала.
Я переплела свої пальці з його.
— Не буду.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.