33 я боялася тебе втратити

Я боялася тебе втратити
Марта
Дорога здавалася нескінченною.Я сиділа біля вікна в автобусі і дивилася на темну дорогу, яка тягнулася вперед десь між містами і кордонами.Мені навіть важко було повірити, що я справді це зробила.Учора я просто зірвалася.Після розмови з Аліною я майже не пам’ятаю, як збирала речі.Як купувала квиток.Як їхала через кордон.Я лише знала одне.Я повинна побачити його.Бо думка про те, що він десь лежить у лікарні… сам… травмований……розривала мене зсередини.
Кожна хвилина дороги була схожа на випробування.
Я намагалася не уявляти найгірше.Але мозок усе одно підкидав страшні картини.Його бій і його падіння.
Його нерухоме тіло.Я різко заплющила очі.
— Ні… — тихо прошепотіла я.
Люди в автобусі спали.Хтось слухав музику.Хтось дивився у телефон.А я просто сиділа і відчувала, як страх стискає груди дедалі сильніше.Я згадувала наші сварки та наші розмови,його усмішку,його впертий характер.І той вечір біля мого будинку у Києві.Його поцілунок.
Я притиснула долоні до обличчя.
— Чому я така дурна…
Якщо з ним щось станеться…
я ніколи не зможу сказати йому правду.Години очікування тяглися наче нескінченні.Я бігла з автобуса неначе не бачачи нічого перед собою.І лише коли таксі доставило мене за вказаною адресою,я полегшено видихнула, набрала повні груди повітря,і попрямувала до входу.
Лікарня була великою і холодною.
Білий коридор пах ліками і дезінфекцією.
Я стояла біля стійки реєстрації і ледве змогла вимовити:
— Тимофій Нагорний… він тут?
Жінка за комп’ютером перевірила щось.
— Так. Палата 312.
Моє серце почало битися так голосно, що я майже чула його у вухах.Кроки по коридору здавалися надто гучними.Я піднімалася сходами повільно.Кожна сходинка — наче окремий удар серця.Що я скажу йому?Що, якщо він не захоче мене бачити?
Що, якщо він досі сердиться?Я зупинилася біля дверей.Рука тремтіла, коли я взялася за ручку.
Моє серце калатало так сильно, що я ледве дихала.
Я повільно відчинила двері.Палата була напівтемна.
Світло падало з великого вікна.І він лежав на ліжку.Його рука була забинтована, під грудьми виднівся бандаж.На обличчі — кілька синців.Але він був при тямі.Коли двері тихо рипнули, він повернув голову.Наші погляди зустрілися.Його очі розширилися.
— Марта?
Я стояла біля дверей і відчувала , як усе всередині починає тремтіти.
— Привіт…
Мій голос зрадницьки здригнувся.Він повільно піднявся на лікоть.
— Що ти тут робиш?
Я зробила кілька кроків ближче.І раптом відчула, як очі починають пекти.
— Я… приїхала.
— Я бачу.
Його голос був тихий.Але я не могла зрозуміти, що він відчуває.Я зупинилася біля його ліжка.Кілька секунд ми просто дивилися один на одного.І раптом я відчула, як усі емоції, які я тримала всередині, починають вириватися назовні.
Страх.
Провина.
Біль.
— Я думала… — прошепотіла я.
Голос зламався.
— Що?
Я опустила очі.
І сльози раптом покотилися по щоках.
— Я думала, що можу втратити тебе.
Тиша.
Він довго дивився на мене.
— Марто…
Я похитала головою.
— Ні, дай мені сказати.
Моє серце калатало.
Слова виривалися майже самі.
— Я поводилася як дурепа.
— Ні.
— Так.
Я витерла сльози.
— Я прогнала тебе.
— Ти була зла.
— Але це не виправдання.
Я подивилася прямо на нього.
І вперше сказала те, чого боялася.
— Я злякалася.
— Чого?
Я ледве прошепотіла:
— Того, що ти став для мене важливим.
Його погляд став м’якшим.
— Ти проїхала пів Європи, щоб сказати це?
Я нервово усміхнулася крізь сльози.
— Ні.
Я зробила ще крок ближче.
І тихо сказала:
— Я приїхала сказати, що скучила.
У палаті стало зовсім тихо.
Моє серце билося так сильно, що я боялася навіть дихати.
Він дивився на мене довго.
А потім повільно простягнув руку.
— Іди сюди.
Я підійшла.
І він обережно взяв мою долоню.
Його пальці були теплі.
— Ти знаєш, — тихо сказав він, — я весь цей час думав про тебе.
Сльози знову з’явилися в моїх очах.
— Справді?
Він ледь усміхнувся.
— Навіть коли мене били на рингу.
Я тихо засміялася крізь сльози.В цю секунду відчула дивне полегшення.
Наче той страх, який стискав мене всі ці дні…
нарешті відпустив.Бо він був тут.Живий.І дивився на мене так ніби я була для нього всім.