29 Поцілунок, від якого неможливо втекти

Поцілунок, від якого неможливо втекти
Марта
Коли ми вийшли з лікарні, вже була пізня ніч.
Вулиці Києва стали тихими. Машин майже не було, лише жовті ліхтарі освітлювали асфальт.Повітря було прохолодне, зима вступала в свої права.Я обійняла себе руками.
— Замерзла? — спитав Тимофій.
Я похитала головою.
— Ні.
Він скептично підняв брову.
— Брешеш.
— Не брешу.
Він нічого не відповів, просто зняв свою куртку і накинув мені на плечі.Я хотіла заперечити.Але від нього пахло теплом, спортзалом і чимось дуже знайомим.І мені стало спокійніше.
— Дякую, — тихо сказала я.
Ми кілька секунд мовчки йшли тротуаром.Його позашляховик стояв трохи далі, біля дороги.Він відкрив дверцята для мене.
— Прошу.
— Дякую, — сказала я.
Машина тихо рушила.Всередині було тепло.Я дивилася у вікно, на нічне місто.Світло вітрин, рідкісних перехожих.Десь у далині миготіли вогні мосту через Дніпро.
— Про що думаєш? — спитав Тимофій.
Я трохи усміхнулася.
— Що цей день був… дивний.
— Це м’яко сказано.
Я тихо видихнула.
— Ми посварилися.
— Так.
— Потім я побачила, як ти б’єшся біля мого дому.
— Не пишаюся цим.
— А потім я привезла тебе до лікарні.
— І врятувала мою честь.
Я тихо засміялася.
— Твою губу.
Він на секунду повернув голову.
— І брову, та все одно ти сидиш у моїй машині.
— Це тимчасово.
— Я помітив.
Машина зупинилася біля мого будинку.Я відразу відчула, як у грудях щось дивно стислося.Наче я не хотіла, щоб цей момент закінчувався.Я відстебнула ремінь.
— Дякую, що підвіз.
— Завжди будь ласка.
Я відкрила дверцята та вийшла з авто.
— Марто.
Я обернулася, Тимофій стояв вже переді мною.
— Що?
Він кілька секунд мовчав. Наче намагався знайти правильні слова.
— Я радий, що ти була зі мною.
— У лікарні?
— Ні.
Він зробив крок ближче.
— У моєму житті.
Моє серце різко прискорилося.
— Тимофію…
— Я знаю, що все заплутав.
— Трохи.
— Дуже.
Я ледь помітно усміхнулася.Він підійшов ще ближче.
Тепер між нами була лише маленька відстань.Я відчувала його тепло. Його подих. І раптом знову з’явилося те дивне відчуття. Напруга.Та сама, що була між нами ще з першого дня.
— Ти знову втечеш? — тихо спитав він.
Я ковтнула повітря.
— Не знаю.
— Я сподівався, що після сьогоднішнього ти хоча б трохи перестанеш мене боятися.
— Я тебе не боюся.
— Тоді чому дивишся так, ніби я можу зробити щось небезпечне?
Я тихо сказала:
— Бо ти можеш.
Він нахилився трохи ближче.
— Наприклад?
Моє серце калатало так сильно, що я була впевнена — він це чує.
— Наприклад… поцілувати мене.
Кілька секунд він просто дивився на мене.
Його очі стали темнішими.
— І це небезпечно?
— Дуже.
— Чому?
Я ледве прошепотіла:
— Бо мені це може сподобатися.
Наступна секунда розтягнулася у вічність.І його рука обережно торкнулася моєї щоки.Моє дихання збилося.
— Марто…
Його голос був тихий.
— Скажи мені зупинитися.
Я дивилася в його очі.
І розуміла, що не хочу цього.
— Не скажу.
І тоді він поцілував мене. Цього разу це було зовсім інакше. Не обережно. Не випадково. А сильно. Пристрасно. Його рука ковзнула до моєї талії, притягуючи ближче. І на секунду весь світ навколо просто зник. Було лише його тепло. Його подих. І мій шалений пульс. Коли він трохи відсторонився, я ледве дихала. Він тихо усміхнувся.
— Тепер я розумію, чому ти назвала це небезпечним.
Я ще кілька секунд не могла нічого сказати.
Потім тихо відповіла:
— Це була помилка.
Його брови трохи піднялися.
— Справді?
Я кивнула.
— Так.
— Тоді чому ти досі не відпускаєш мою куртку?
Я подивилася вниз.І зрозуміла, що справді тримаю його за край.Я швидко відпустила.Він тихо засміявся.
— Добраніч, маленька.
Я зробила кілька кроків до під’їзду.Але перед тим як зайти всередину, все ж обернулася.Він досі стояв біля машини. І дивився на мене.Я усміхнулася і усвідомила, що починаю закохуватися в нього, і це може змінити абсолютно все.