28 Кров, страх і правда

Кров, страх і правда
Марта
Все сталося за кілька секунд.
Я навіть не встигла зрозуміти, коли почала бігти.
— Тимофій!Мій голос прозвучав голосніше, ніж я очікувала.Один із чоловіків саме замахнувся.
Тимофій різко ухилився і вдарив його в корпус. Той зігнувся і відступив назад.Але третій, який стояв трохи позаду, скористався моментом. Його кулак різко врізався в обличчя Тимофія. Я почула глухий звук удару.І моє серце буквально провалилося кудись униз.
— Обережно! Тимофій похитнувся на секунду.
Але потім різко випрямився. Його очі стали темними.
Холодними. Я ще ніколи не бачила такого погляду.
Він рухався швидко. Професійно.
Один удар — і перший чоловік опинився на землі.
Другий зробив крок назад.
— Пішли звідси, — буркнув він.
За кілька секунд вони вже зникали за рогом вулиці.
Навколо стало тихо. Занадто тихо. Я швиденько підійшла ближче. Тимофій стояв, важко дихаючи. Кров повільно стікала з розбитої губи. Я відчула, як всередині щось різко стислося.
— Ти… ти нормальний?
Він повернув голову.Неначе тільки тепер помітив мене.
— Марта!?
У його голосі прозвучало здивування.
— Ти що тут робиш, чому не вдома?
— Це я повинна питати.
Я підійшла ще ближче.І тепер чітко бачила синяк, який починав з’являтися під його оком.
— Ти поранений.
Він тихо хмикнув.
— Бувало гірше.
— Це не смішно.
— Я і не сміюся.
Я дістала з сумки серветку.І обережно притиснула її до його губи.Він трохи здригнувся.
— Тихо, — сказала я.
— Ти сердишся на мене і все одно допомагаєш.
Я на секунду підняла очі.
— Я не безсердечна.
Між нами зависла дивна тиша.Я раптом зрозуміла, наскільки близько ми стоїмо.Від нього пахло холодним повітрям, потом і трохи металом від крові.
— Нам треба в лікарню, — сказала я.
— Не треба.
— Треба.
— Марто—
— Тимофію.
Я подивилася прямо йому в очі.
— Не сперечайся.
Він кілька секунд мовчав.
Потім тихо сказав:
— Добре.
Через двадцять хвилин ми вже сиділи в приймальному відділенні лікарні.Лікар обробив йому губу і сказав, що серйозних травм немає. Тепер ми сиділи в коридорі та пили каву з автомату. Поруч. Між нами була дивна напружена тиша. Я дивилася на свої руки.
Він — на підлогу. Нарешті він заговорив.
— Ти досі думаєш, що я тобі брешу?
Я тихо зітхнула.
— Я не знаю, що думати.
Він провів рукою по волоссю.
— Ми з Олею розійшлися пів року тому.
Я мовчала.
— Вона не хотіла цього.
— Це я вже зрозуміла.
— Але я не повернусь до неї.
Я підняла очі.
— Чому?
Він подивився прямо на мене.І сказав тихо:
— Бо я весь час думаю про іншу дівчину.
Моє серце різко прискорилося.
— Про кого?
Він усміхнувся трохи втомлено.
— Ти справді хочеш, щоб я сказав?
Я відчула, як щоки стають теплішими.
— Не знаю.
Він нахилився трохи ближче.
— Про тебе, Марто.
У мене раптом перехопило подих.
— Тимофію…
— Я серйозно.
Його голос був тихий.Але дуже щирий.
— Я не планував цього.
— Чого?
— Тебе.
Моє серце калатало так сильно, що я була впевнена — він це чує.
— Ми постійно сваримося, — сказала я.
— Так.
— Ти мене дратуєш.
— Я знаю.
— І все одно…
Я замовкла.
— І все одно? — тихо повторив він.
Я підняла очі.
І зустріла його погляд.
Теплий. Чесний.
— І все одно я хвилювалася за тебе сьогодні.
Він повільно усміхнувся.
— Це взаємно.
Ми мовчали. А потім він тихо сказав:
— Можна одне питання?
— Яке?
— Ти перестанеш від мене тікати?
Я кілька секунд дивилася на нього.І відчула, як всередині повільно тане той холод, який я намагалася тримати між нами.
— Я подумаю.
Він тихо засміявся.
— Це вже прогрес.
Вперше за весь цей хаотичний день я відчула дивне тепло. Наче між нами щось змінилося.