27 Кому вірити?

Марта
Я вийшла із залу так швидко, ніби за мною хтось гнався.
Повітря на вулиці було холодне, але в грудях усе одно було гаряче — від злості, образи і ще чогось, що я не хотіла визнавати.
— Марто! — почула я позаду.
Я не обернулася.
Але через кілька секунд поруч з’явилася Аліна.
— Зачекай.
Я зупинилася біля парковки.
— Я не хочу про це говорити.
— Добре.
— І не дивись на мене так.
— Як?
— Ніби я зараз розплачусь.
Аліна трохи нахилила голову.
— Ти ж не плачеш.
— Саме так.
Я глибоко вдихнула.
— Я просто… злюсь.
— На нього?
— На себе.
Вона здивовано підняла брови.
— Чому?
Я зітхнула.
— Бо я повірила йому.
Аліна мовчала кілька секунд.
Потім тихо сказала:
— А якщо він каже правду?
— А якщо ні?
— Марто…
Я похитала головою.
— Я не хочу бути частиною чужих драм.
— Але ти вже в цій драмі.
Я вже хотіла щось відповісти, але раптом почула знайомий голос позаду.
— Можемо поговорити?
Я повільно обернулася.
Перед нами стояла Оля.
Та сама дівчина.
Вона виглядала абсолютно спокійною.
Навіть трохи усміхалася.
Аліна одразу напружилася.
— Навіщо?
Оля перевела погляд на мене.
— Мені здається, між нами виникло непорозуміння.
Я схрестила руки.
— Не думаю.
— Думаю, так.
Вона підійшла ближче.
— Тимофій не вміє пояснювати.
Я тихо хмикнула.
— Це я вже помітила.
Оля усміхнулася.
Але її очі залишалися холодними.
— Ми справді були разом.
— Були.
— Довго.
Я нічого не відповіла.
Вона зробила паузу.
Наче навмисно.
— І якщо чесно — сказала вона тихіше, — я не дуже рада, що з’явилася ти.
Аліна різко сказала:
— Слухай...
Я злегка підняла руку, зупиняючи її.
— Чому?
Оля дивилася прямо на мене.
— Бо він не з тих чоловіків, які довго залишаються самі.
Я відчула, як у грудях знову щось стискається.
— І?
— І я не люблю програвати.
Ці слова прозвучали майже як виклик.
Я тихо сказала:
— Це не змагання.
— Для тебе, можливо.
Ми дивилися одна на одну кілька секунд.
Потім вона знизала плечима.
— Побачимося.
І просто пішла назад у зал.
Аліна тихо видихнула.
— Оце так…
Я мовчала.Аліна взяла мене під руку і потягла на зупинку, де ми викликали таксі і попрямували до неї.Я сиділа і думала,що це справді може перетворитися на боротьбу.
І я зовсім не була впевнена, що хочу в ній брати участь.
Того ж вечора я поверталася від Аліни додому сама.
На вулиці вже почало темніти. Ліхтарі освітлювали тротуари.Вийшовши з-за рогу та звертаючи до свого під'їзду я раптом почула голоси попереду.
— Я сказав, відчепись від неї.
Я різко повернула голову. І побачила Тимофія.
Він стояв біля входу до сусіднього під'їзду.
Перед ним було троє чоловіків та дівчина.
Один із них грубо тримав за руку дівчину.
— А ти хто такий? — насмішкувато сказав один із них.
Тимофій зробив крок ближче.
Його голос був холодний.
— Останній раз кажу. Відпусти її.
— А якщо ні?
Наступне сталося дуже швидко.Один із хлопців штовхнув його.І через секунду почалася бійка.
Тимофій рухався швидко,як у рингу.
Один удар.Другий.Третій.Двоє вже відступили.
Але третій різко вдарив його ззаду.
— Тимофій! — вирвалося у мене.
Він на секунду повернув голову.І наші погляди зустрілися.У його очах з’явилося хвилювання.
А потім ще один удар.Бійка знову спалахнула.
Я раптом зрозуміла, що моє серце б’ється так сильно не через страх,що я можу постраждати, а через те,
що я знову хвилююся за нього.