26 Запізніле пояснення

Запізніле пояснення
Тимофій
Я зайшов у зал трохи пізніше, ніж планував.
Ранок був прохолодний, і після нічної прогулянки я майже не спав. У голові знову і знову прокручувався вчорашній вечір.Її погляд,її тихе «так», коли я спитав, чи вона сумувала.І той поцілунок.Чесно кажучи, я навіть не пам’ятав, коли востаннє прокидався з таким дивним відчуттям — ніби щось важливе тільки починається.
Я зайшов в зал, привітався з адміністраторкою і вже хотів пройти до офісу, коли раптом почув знайомий голос.
— Тимофію!
Я різко зупинився.Цей голос я знав надто добре.Я повернув голову.І побачив її.
— Оля?
Вона вже йшла до мене.Високі підбори тихо стукали по підлозі залу, волосся розсипалося по плечах.Я навіть не встиг нічого сказати, як вона обійняла мене.
— Я так скучила.
Я автоматично поклав руку їй за спину — більше з інстинкту, ніж з бажання.
— Що ти тут робиш?
Вона трохи відсторонилася, але все ще тримала мене за руку.
— Приїхала побачити тебе.
І саме в цю секунду я відчув щось дуже дивне.Наче чийсь погляд.Я підняв очі.І побачив Марту.Вона стояла за кілька метрів.Поруч з Аліною.І дивилася прямо на нас.У мене всередині все різко стиснулося.
— Чорт…
Оля щось говорила.
— Ти навіть не сказав, що повернувся, коханий…
Але я майже не чув її.Бо бачив тільки Марту.Її обличчя, погляд, і те, як у ньому повільно з’являється холод.
Вона різко відвела очі.І попрямувала до виходу.
— Марто! — сказав я голосно.
Але вона навіть не обернулася.Я відсмикнув руку від Олі.
— Почекай тут.
— Тимофію…
Я вже йшов за Мартою.Вона майже дійшла до дверей, коли я наздогнав її.
— Марто.
Вона різко зупинилася.Повернулася до мене.
— Що?
Я на секунду розгубився.
— Це не те, що ти думаєш.
Вона тихо засміялася.
Але цей сміх був зовсім не веселий.
— Справді?
— Так.
— Цікаво.
Вона схрестила руки.
— Бо виглядало це дуже переконливо.
— Марто…
— Твоя дівчина назвала тебе коханим.
Я видихнув.
— Вона моя колишня.
— Ага.
— Серйозно.
Вона дивилася на мене кілька секунд.
Потім похитала головою.
— Знаєш, що найсмішніше?
— Що?
— Учора ти цілував мене.
Ці слова вдарили прямо в груди.
— І?
— І сьогодні я приходжу в твій зал...
Вона зробила жест у бік залу.
— …а там твоя дівчина.
— Вона не моя дівчина.
— Звичайно.
— Марто, послухай—
— Ні.
Її голос став різкішим.
— Я вже наслухалася.
— Ти навіть не дала мені пояснити.
— А що тут пояснювати?
Я зробив крок ближче.
— Ми розійшлися пів року тому.
— Але вона, здається, про це не знає.
Я стиснув щелепу.
— Це її проблема.
— Ні.
Вона похитала головою.
— Це твоя проблема.
Кілька секунд ми мовчали.Напруга між нами була майже фізичною.
— Ти справді думаєш, що я граюся? — тихо сказав я.
— Я не знаю, що ти робиш.
— Тоді чому не хочеш вислухати?
Її погляд на секунду пом’якшав.Але лише на секунду.
— Бо я не хочу бути частиною цього.
— Частиною чого?
— Твого хаосу.
Ці слова боляче вдарили.Я провів рукою по волоссю.
— Марто…
— Не треба.
Вона зробила крок назад.
— Просто… не треба.
— Ти йдеш?
— Так.
— Навіть не спробуєш розібратися?
Вона подивилася на мене довго.І тихо сказала:
— Учора я повірила тобі,
— А сьогодні вже не можу.
І з цими словами вона розвернулася.І вийшла з залу.
Я стояв біля дверей і дивився, як вони повільно зачиняються.Вперше за довгий час відчув себе абсолютно безсилим.Бо виграти бій у рингу було просто.А от повернути довіру Марти здавалося майже неможливим.