23 Там ,де все почалося

Там, де все почалося
Марта
Минуло два тижні.Два дуже довгих тижні.
Після тієї сварки в спортзалі я більше не писала йому. І він теж. Час від часу я відкривала Instagram.
Його ім’я все ще було вгорі списку чатів. Останнє повідомлення:
"Ти вже в моєму житті."
Я кілька разів перечитувала ці слова. Але щоразу закривала чат, так і не написавши нічого. Я намагалася повернутися до звичного життя.Але щось усе одно було не так, наче мені чогось бракувало.
— Ти знову задумалася, — сказала Аліна одного вечора, дивлячись на мене через стіл у кав’ярні.
— Ні.
— Марто.
Я зітхнула.
— Що?
— Ти сумуєш за ним.
Я закотила очі.
— Не вигадуй.
— Тоді чому ти кожні п’ять хвилин перевіряєш телефон?
Я мовчала.
Аліна усміхнулася.
— Саме так.
Я провела рукою по волоссю.
— Ми просто посварилися.
— Дуже посварилися.
— Він сам почав.
— Можливо, але...
Я підняла брову.
— Ти на чиєму боці?
— На боці здорового глузду.
Я тихо хмикнула.
— Дякую за підтримку.
Аліна нахилилася ближче.
— Ти хочеш його побачити?
— Ні.
— Брешеш.
Я вже хотіла відповісти, але вона раптом сказала:
— Ходімо сьогодні в клуб.
Я різко підняла голову.
— Що?
— Просто розвіятися.
— Я не люблю клуби.
— Я пам’ятаю.
— І це була погана ідея минулого разу.
Аліна хитро усміхнулася.
— Саме тому.
Я підозріло звузила очі.
— Ти щось задумала.
— Нічого.
— Аліно…
— Просто довірся мені.
Я довго дивилася на неї.
Потім видихнула.
— Добре.
Через  декілька годин ми вже стояли біля клубу.
Того самого Eclipse.Погода була звичною для зими-втривався дрібний сніжок та свистів вітер.У Києві нічне життя завжди було гучним, але тут воно відчувалося особливо.Музика лунала навіть на вулиці.
Світло неонових вивісок відбивалося у вікнах машин.
Я подивилася на двері клубу.І відчула дивне відчуття.
Саме тут усе почалося.Саме тут я вперше побачила Тимофія.Його суперечку з охороною.Його впертий погляд.Нашу першу словесну дуель.На мить мені стало так сумно,що я ледве не розплакалась.
— Ти зависла, — сказала Аліна.
— Просто згадала.
— Його?
Я зітхнула.
— Можливо.
Аліна вже хотіла щось сказати.
Але раптом її погляд ковзнув кудись за мою спину.
— Марто…
— Що?
— Тільки не обертайся різко.
Я повільно повернула голову. І побачила його. Тимофій стояв біля входу до клубу. Трохи осторонь від черги.
У темній куртці. Руки в кишенях. Він виглядав майже так само, як у той перший вечір. Тільки тепер його погляд був спрямований прямо на мене. Моє серце різко прискорилося.Він стояв і чекав на нас.
— Це жарт? — тихо сказала я.
— Ні, — відповіла Аліна. — І я тут ні до чого, в потім хитро посміхнулася.
Я ще кілька секунд дивилася на нього.
Потім тихо сказала:
— Він теж мене побачив.
— Я помітила.
Я відчула, як у грудях змішуються різні емоції. Злість. Нерви. І щось ще. Тимофій повільно пішов у наш бік.
Крок за кроком. І коли він зупинився за кілька метрів від мене, у повітрі знову з’явилося те саме напруження, яке було між нами з першого дня.
Він подивився на мене уважно.
— Привіт, Марто.
Його голос був спокійний.
Але в ньому відчувалася стримана емоція.
Я схрестила руки.
— Привіт.
Аліна тихо прошепотіла:
— Я, мабуть, піду перевірю, як там черга,чому не рухається.
І буквально втекла до входу.Я навіть не встигла її зупинити.Тепер ми стояли один навпроти одного.Так само, як кілька тижнів тому.Тільки тепер між нами було значно більше невисловлених слів.
Тимофій трохи нахилив голову.
— Цікаво виходить.
— Що саме?
— Ми знову зустрілися тут.
Я ледь усміхнулася.
— Схоже на погану звичку.
Він зробив ще один крок ближче.
— А може, на долю.
Я закотила очі.
— Не драматизуй.
Він тихо хмикнув.
— Я сумував.
Я завмерла. І не знала, що відповісти.