22 На межі

На межі
Тимофій
Після кількох хвилин напруженої тиші в залі я зрозумів, що якщо ми продовжимо стояти тут, усе стане ще гірше.
Навколо були люди.
Тренери. Клієнти. І мені зовсім не хотілося, щоб хтось слухав нашу розмову. Я кивнув у бік виходу.
— Ходімо.
Марта трохи звузила очі.
— Куди?
— На вулицю.
Вона кілька секунд дивилася на мене, ніби зважуючи, чи варто погоджуватися.
Потім тихо видихнула.
— Добре.
Ми мовчки пройшли через зал.
Я відчував її присутність поруч — легкий запах її парфуму, тихий звук кроків.
Це було дивно. Три місяці я бачив її лише через екран телефону в Instagram. І тепер вона йшла поруч. Жива.
Реальна. Ми вийшли в хол залу. Через прозоре скло було видно наскільки поганою була погода.Вечір був прохолодний. Ліхтарі кидали м’яке жовте світло на мокрий асфальт після недавнього дощу з снігом. Кілька машин проїхали повз. Марта зупинилася біля величезного вікна.
— Ну? — сказала вона. — Ти хотів поговорити.
Я сперся плечем на стіну.
— Я не влаштовував сцену.
Вона схрестила руки.
— Ні?
— Ні.
— Ти зайшов у зал, подивився на мене так, ніби я зробила щось жахливе, і почав задавати дивні питання. Я знизав плечима.
— Я просто запитав.
— Про обійми.
— Так.
— Це були дружні обійми.
Я тихо хмикнув.
— Дуже дружні.
Марта закотила очі.
— Боже, ти серйозно?
— Що?
— Ти поводишся як ревнивий хлопець.
Я трохи нахилив голову.
— А я ним не є?
Вона на секунду завмерла.
— Ні.
— Чому?
Її погляд став твердішим.
— Бо ми не разом.
Ці слова прозвучали спокійно.Але чомусь різонули.
Я кілька секунд мовчав.Потім сказав тихіше:
— Ми говорили щодня три місяці.
— Це була переписка.
— Більше, ніж просто переписка.
— Для тебе, можливо.
Я відштовхнувся від стіни.
— Ти серйозно зараз це кажеш?
— Так.
Вона подивилася на мене прямо.
— Тимофію, ми знайомі кілька тижнів у реальному житті.
— І три місяці щодня говорили.
— Через телефон.
Я відчув, як напруга знову піднімається.
— То це нічого не означає?
— Я цього не казала.
— Але звучить саме так.
Марта різко видихнула.
— Ти сам поїхав.
— У мене був турнір.
— Я знаю.
— Тоді в чому проблема?
Вона мовчала кілька секунд.
Потім сказала тихо:
— У тому, що ти поводишся так, ніби маєш на мене право.
Я зробив крок ближче.
— Можливо, я просто сумував.
Її очі на секунду змінилися.Наче ці слова її зачепили.
— Це не дає тобі права ревнувати.
— А що дає?
— Нічого.
Ми стояли дуже близько.
Я бачив кожну деталь її обличчя, очі,губи.Раптом я зрозумів, що хочу поцілувати її.Просто зараз.
Я нахилився трохи ближче.Вона теж не відійшла.
На секунду між нами запала тиша.Така тиха, що я чув її дихання.Наші обличчя були майже поруч.
Ще кілька сантиметрів.І раптом Марта різко відступила.Наче прокинулася.
— Ні.
Я нахмурився.
— Що?
Вона похитала головою.
— Це погана ідея.
— Чому?
— Бо ти тільки повернувся.
— І?
— І ми знову починаємо сваритися.
Я тихо засміявся.
— Ми завжди сваримося.
— Саме тому.
Я відчув, як терпіння починає закінчуватися.
— Ти справді думаєш, що між нами нічого немає?
Вона подивилася на мене довго.Потім сказала:
— Я думаю, що ти просто звик отримувати те, що хочеш.
— А ти?
— А я не хочу бути ще однією твоєю перемогою.
Це вже було занадто.Я різко видихнув.
— Ти серйозно зараз?
— Так.
— Ти думаєш, що для мене це просто гра?
— Я не знаю.
— То не роби висновків.
Марта похитала головою.
— Я просто не хочу у це влазити.
— У що?
— У твоє життя.
— Ти вже в ньому.
Вона сумно усміхнулася.
— Саме цього я і боюся.
Кілька секунд ми просто дивилися одне на одного.
А потім вона тихо сказала:
— Мені краще піти.
І розвернулася.Я не зупинив її.
Просто стояв на сходах і дивився, як вона йде.