21 Повернення

Повернення
Тимофій
Три місяці. Коли я тільки поїхав, здавалося, що це швидко. Турнір. Тренування. Бої. Переїзди. Час мав пролетіти непомітно. Але насправді все вийшло інакше. Кожен день був однаковим: тренування, ринг, знову тренування. І тільки одна річ робила ці дні трохи легшими.Переписка з Мартою в Instagram. Її короткі, іноді колючі відповіді. Її дивні питання про бокс.
Її повідомлення пізно ввечері, коли вона поверталася з бібліотеки після лекцій. Я навіть не помітив, коли це стало звичкою. Коли я почав чекати її повідомлень.
Останній бій турніру був важким. Дуже. У третьому раунді суперник влучив мені прямо в ребра. Я відчув різкий біль, але продовжив бій. Я не збирався програвати. Після бою лікар сказав, що це лише сильний забій. Але насправді боліло набагато сильніше, ніж я показував. Я не сказав Марті. Не хотів, щоб вона хвилювалася.
Я просто написав:
"Турнір закінчився."
І через кілька годин:
"Я повертаюся додому."
Літак приземлився у Києві вранці.
Повітря було холодніше, ніж я пам’ятав коли відлітав. Я вдихнув його глибоко.
— Нарешті.
У мене було лише одне місце, куди я хотів поїхати.
Не додому. Не в офіс. А в зал. У Nagorny gum.
Коли я зайшов у будівлю, знайомий запах металу і гуми одразу вдарив у ніс. Я провів рукою по стійці рецепції.
— Тимофію! — вигукнула адміністраторка. — Ви повернулися!
— Як бачиш.
Я оглянув зал. Усе було майже так само. Люди на бігових доріжках. Хтось працював зі штангою. Хтось бив грушу. Мій погляд автоматично ковзнув у бік зали для групових тренувань та фітнесу. І саме тоді я побачив її. Марту. Вона стояла біля тренажера, трохи розкуйовджена після тренування, у спортивній формі.
Її волосся було зібране у хвіст. І вона сміялася. Я не чув, про що вона говорила. Бо моя увага була прикута до іншого. Поруч із нею стояв наш новий тренер. Високий, широкоплечий хлопець. Він щось сказав. Марта засміялася. І в наступну секунду він обійняв її.
Це виглядало легко. Дружньо. Але я відчув, як щось всередині різко напружилося. Я навіть не одразу зрозумів, що саме. Це були ревнощі. Це було так раптово, що я на секунду просто завмер. Марта теж обійняла його у відповідь. І в цю секунду я вже не стояв на місці, а йшов до них. Крок за кроком.
Мій погляд був прикований лише до однієї людини.
До неї. Коли я підійшов ближче, тренер першим помітив мене.
— О, бос повернувся! — сказав він.
Марта різко обернулася.
І на секунду її очі широко відкрилися.
— Тимофій?
Я зупинився за кілька кроків від них.
Мій погляд ковзнув від неї до руки тренера, яка все ще лежала на її плечі.
І назад.
— Бачу, ти вже освоїлася, — сказав я спокійно.
Занадто спокійно. Марта трохи нахмурилася.
— Ти повернувся раніше, ніж казав.
— Так.
Тренер усміхнувся.
— Марта робить великий прогрес. Дуже вперта учениця. Я коротко кивнув.
— Я знаю.
Марта схрестила руки.
— Ти звучиш так, ніби це проблема.
— Хіба?
Тренер перевів погляд з мене на неї, потім назад на мене.
— Гаразд… я, мабуть, залишу вас.
І швидко пішов до іншої частини залу. Кілька секунд ми мовчали. Я дивився на неї.
Вона дивилася на мене.
— Ти ревнуєш? — раптом спитала вона.
Я тихо хмикнув.
— Ні.
— Брешеш.
Я зробив крок ближче.
— Ви часто так обіймаєтесь?
Її брови піднялися.
— Це було просто привітання.
— Ммм.
— Тимофію…
— Що?
— Ти серйозно зараз влаштовуєш сцену?
Я зітхнув. І раптом усміхнувся.
— Можливо.
Вона дивилася на мене ще кілька секунд.
А потім тихо сказала:
— Я думала, ти будеш радий мене бачити.
І ці слова миттєво збили мій настрій.
Я провів рукою по волоссю.
— Я радий.
— Тоді чому ти виглядаєш так, ніби хочеш когось нокаутувати?
Я тихо засміявся.
— Бо я три місяці бив людей у рингу і чекав зустрічі з тобою.
Вона теж ледь усміхнулася.
— І що тепер?
Я подивився на неї.
Довше, ніж потрібно.
— Тепер… я нарешті бачу тебе не через екран.