13 Дивне відчуття

Дивне відчуття
Марта
Коли ми поверталися з набережної, уже була глибока ніч. Повітря стало холодним, а вулиці майже спорожніли. Світло ліхтарів тягнулося довгими жовтими плямами по асфальту. Ми ще трохи стояли біля дороги — Аліна з Денисом щось жваво обговорювали, а я мовчала. Я відчувала дивне змішання думок. Цей вечір був… приємним. Занадто приємним. І саме це мене насторожувало.
— Ти щось тихенька, — сказала Аліна, штовхнувши мене плечем.
— Я думаю.
— Про що?
— Про те, що мені пора додому.
— Уже?
— Так.
Аліна розчаровано зітхнула.
— Ми ж тільки почали гуляти.
Вона закотила очі.
Я усміхнулася.
— Хтось у цій компанії має бути відповідальним.
У цей момент Тимофій підійшов ближче.
— Ти що їдеш?
— Так.
— Я підвезу?
Я одразу похитала головою.
— Не потрібно.
Він трохи насупився.
— Чому?
— Бо я доїду сама.
— Пізно вже.
— Я не маленька.
Він кілька секунд мовчав, дивлячись на мене уважно.
— Я просто хотів переконатися, що ти доїдеш нормально.
— Я доїду.
— Марта…
Я перебила його:
— Тимофію, все добре.
Між нами на секунду запала тиша.
Потім він тихо сказав:
— Добре.
Я не знаю, чому мені стало трохи ніяково.
Але я швидко відігнала це відчуття.
— До зустрічі, — сказала я Аліні.
— Напиши, як доїдеш.
— Напишу.
Я махнула рукою і пішла до зупинки.
Я відчувала на собі його погляд.
Але не обернулася.
Через кілька хвилин приїхало таксі.
Я сіла на заднє сидіння і нарешті видихнула.
У вікні миготіли вогні нічного міста.
І чомусь у голові знову з’явився його голос.
"Ти цікава."
Я тихо пробурмотіла:
— Це погана ідея, Марто.
І дивилася у вікно всю дорогу додому.
Ранок в університеті починався як завжди.
Коридори були заповнені студентами, хтось поспішав на лекції, хтось стояв групами й обговорював новини.
Я сиділа на лавці біля аудиторії, коли до мене підлетіла Аліна.
— Ну?!
Я навіть не підняла голову від зошита.
— Доброго ранку.
— Не прикидайся.
Я зітхнула.
— Що саме?
— Учорашній вечір.
Я закрила зошит.
— Що з ним?
Аліна сіла поруч і уважно подивилася на мене.
— Ти мені нічого не написала.
— Я заснула.
— Брехня.
— Частково.
Вона примружила очі.
— Марто…
— Що?
— Тобі подобається Тимофій?
Я подивилася на неї.
— Чому всі думають, що якщо я з кимось поговорила, то він мені подобається?
— Бо ви дивилися один на одного так, ніби навколо нікого не існує.
— Це перебільшення.
— Ні.
Я кілька секунд мовчала.
Потім сказала:
— Він… симпатичний.
Очі Аліни загорілися.
— Я знала!
— Але.
— Але?
Я глибоко вдихнула.
— Я не хочу з ним спілкуватися.
Аліна застигла.
— Що?
— Я серйозно.
— Чому?!
Я трохи нахилилася до неї і тихо сказала:
— Бо щось у цьому всьому дивне.
— У чому саме?
— У ньому.
— Марта, ти серйозно?
— Так.
— Він нормальний.
— Можливо.
— Тоді в чому проблема?
Я кілька секунд шукала слова.
— Він з’явився занадто… різко.
— Це просто знайомство.
— Ні.
Я похитала головою.
— Спочатку клуб.
Потім університет.
Потім прогулянка.
Аліна знизала плечима.
— І що?
— Це виглядає так, ніби все відбувається надто швидко.
Вона уважно подивилася на мене.
— Ти боїшся?
— Ні.
— Тоді що?
Я тихо сказала:
— Інтуїція.
— Твоя знаменита історична інтуїція?
— Саме вона.
Аліна кілька секунд мовчала.
Потім усміхнулася.
— Знаєш, що я думаю?
— Що?
— Ти просто починаєш до нього звикати.
— Ні.
— І це тебе лякає.
Я закотила очі.
— Ти вигадуєш.
— Побачимо.
Я відкрила зошит.
— Тема закрита.
— Ні.
— Аліно.
— Добре.
Вона підняла руки.
— Але я впевнена, що ви ще зустрінетесь.
Я скептично подивилася на неї.
— Навряд.
У цей момент двері аудиторії відчинилися, і студенти почали заходити всередину.