12 Нічна набережна

Нічна набережна

Тимофій 
Коли ми вийшли з кав’ярні, вечір уже майже перетворився на ніч.
Повітря стало прохолоднішим, а вулиці — тихішими. Світло ліхтарів відбивалося у вітринах магазинів, і місто виглядало зовсім інакше, ніж удень.
Аліна одразу схопила Дениса за руку.
— Я хочу до води.
— До води? — перепитав він.
— На набережну.
— Це далеко.
— Ні.
— Це далеко.
Вона хитро усміхнулася.
— Але романтично.
Денис засміявся.
— Добре, переконала.
Марта тихо зітхнула.
— Я вже знаю, чим це закінчиться.
Я подивився на неї.
— Чим?
— Вони зникнуть.
— І ми залишимось удвох.
Вона підняла брову.
— Саме так.
— Ти говориш так, ніби це проблема.
— Я не сказала, що це проблема.
Я усміхнувся.
— Це вже прогрес.
Вона тихо хмикнула.

Ми припаркувались на парковку поблизу та повільно йшли вулицею. Розмови ставали спокійнішими, кроки — повільнішими.
Коли ми вийшли до набережної, перед нами відкрився темний простір річки.
Це був Дніпро.
Вода тихо рухалася під світлом ліхтарів, а на іншому березі світилися вогні міста.
Аліна одразу побігла вперед.
— Боже, як тут красиво!
Денис пішов за нею.
— Тільки не впади у воду.
— Не бурчи.
Я і Марта йшли трохи позаду.
Вона сперлася руками на перила і подивилася на річку.
Кілька хвилин ми мовчали.
Ця тиша була дивною.
Але не незручною.
Швидше… спокійною.
— Тут красиво, — сказала Марта тихо.
— Так.
— Я люблю воду.
— Чому?
Вона задумалася.
— Вона заспокоює.
— Після сварок?
Вона кинула на мене погляд.
— Ти все ще пам’ятаєш наші сварки?
— Це складно забути.
— Я була грубою.
— І чесною.
— Тобі це подобається?
Я трохи усміхнувся.
— Так.
Вона дивилася на воду.
Потім сказала тихіше:
— Не всі так думають.
— Чому?
Марта кілька секунд мовчала.
Я бачив, що вона вагається.
— Ти не зобов’язана відповідати, — сказав я.
Вона повільно видихнула.
— Мій батько був дуже суворим.
Я нічого не сказав.
Просто слухав.
— Він завжди хотів, щоб усе було ідеально.
Оцінки. Поведінка. Майбутнє.
— Історичний факультет — це був його вибір?
— Ні.
— Твій?
— Так.
Вона тихо усміхнулася.
— Це була моя маленька революція.
— Він був проти?
— Дуже.
— І що сталося?
Вона провела пальцями по холодному металу перил.
— Ми майже перестали говорити.
Я відчув, як щось важке з’явилося в її голосі.
— А зараз?
— Зараз… — вона зітхнула. — Він працює за кордоном.
— Ви спілкуєтесь?
— Рідко.
Я трохи повернувся до неї.
— Тобі цього не вистачає?
Вона довго дивилася на воду.
— Інколи.
Я не знав, що сказати.
Іноді слова тільки заважають.
Тому я просто стояв поруч.
Через кілька секунд Марта тихо засміялася.
— Дивно.
— Що саме?
— Я розповідаю тобі речі, які зазвичай не розповідаю людям.
— Можливо, це через ніч.
— Або через те, що ми постійно сваримось.
— Це теж варіант.
Вона подивилася на мене.
— А ти?
— Що я?
— У тебе ідеальна сім’я?
Я похитав головою.
— Ні.
— Розкажеш?
Я задумався.
— Мій батько теж був до мене суворим, вони з мамою давно переїхали до Штатів, виріс я з бабусею.
— Схоже.
— Але він вірив у мене.
— Це різниця.
Я тихо кивнув.
— Так.
Марта дивилася на мене довше, ніж зазвичай.
— Ти не такий, яким здаєшся.
— Це добре чи погано?
— Поки що… не знаю.
У цей момент позаду почувся голос Аліни.
— Ми підемо купити морозиво!
Денис додав:
— Не рухайтесь.
Я засміявся.
— Це було дуже передбачувано.
Марта похитала головою.
— Я ж казала.
Через хвилину ми залишилися на набережній удвох.
Ніч була тихою.
Лише вода, вітер і далекі звуки міста.
Марта обійняла себе руками.
— Трохи холодно.
Я зняв куртку і накинув їй на плечі.
Вона здивовано подивилася на мене.
— Тобі буде холодно.
— Нормально.
Вона тихо сказала:
— Дякую.
Я сперся на перила поруч із нею.
І вперше за весь час ми просто мовчали.
Без суперечок.
Без іронії.
Просто дивилися на нічну річку.