11 Кава, яку вона не планувала

Кава, яку вона не планувала

Тимофій 
Вечір ставав дедалі тихішим.
Ліхтарі вже повністю освітлювали вулиці, а повітря було прохолодним і свіжим. Люди прогулювалися неквапливо, з кавою в руках, розмовляючи або просто насолоджуючись вечором.
Після історії з велосипедистом ми ще кілька хвилин ішли мовчки.
Я помічав, що Марта час від часу кидає на мене короткі погляди.
Наче хотіла щось сказати.
Але мовчала.
Попереду Аліна раптом зупинилася біля невеликої кав’ярні з великими панорамними вікнами.
— Все, — сказала вона рішуче. — Я хочу кави.
Денис підняв брову.
— Ти ж казала, що не хочеш.
— Я передумала.
— Дуже логічно.
Вона штовхнула його плечем.
— Ходімо.
Ми зайшли всередину.
Усередині було тепло і затишно. М’яке світло ламп, запах свіжомеленої кави, тихий джаз із колонок.
Марта зупинилася біля входу і тихо сказала:
— Я не планувала пити каву.
Я посміхнувся.
— Я пам’ятаю.
— І не змінювала своєї думки.
— Знаю.
Вона подивилася на мене трохи примружено.
— Ти надто задоволений.
— Просто цікаво, що буде далі.
Марта зітхнула.
— Якщо Аліна вирішила пити каву, то ми тут надовго.
— Значить, доведеться потерпіти мою компанію.
— Це випробування.
— Для кого саме?
Вона не відповіла.
Ми підійшли до стійки.
— Чотири капучино, — сказала Аліна.
— Три, — тихо поправила Марта.
Аліна одразу повернулася до неї.
— Чому три?
— Бо я не хочу.
Аліна усміхнулася так, ніби щось придумала.
— Добре.
Вона подивилася на баристу.
— Три капучино… і один американо.
Марта здивовано підняла брови.
— Це для кого?
Аліна показала пальцем на мене.
— Для нього.
Я засміявся.
— Дякую.
Через кілька хвилин ми сіли за столик біля вікна.
І саме тоді сталося те, що я не одразу зрозумів.
Аліна раптом встала.
— Ми з Денисом зараз повернемося.
— Куди? — запитала Марта.
— У мене дзвінок.
Денис уже піднімався зі стільця.
— Дуже важливий дзвінок.
Я подивився на нього.
— Серйозно?
— Дуже.
І за секунду вони вже йшли до виходу.
Марта кілька секунд дивилася їм услід.
Потім повільно повернулася до мене.
— Це знов була підстава.
— Повністю.
Вона видихнула.
— Я так і знала.
Я зробив ковток кави.
— І що тепер?
— Тепер… — вона озирнулася навколо.
— Ми сидимо тут.
— Разом.
— Так.
— І п’ємо каву.
Вона кілька секунд мовчала.
Потім сказала:
— Я ж відмовила тобі сьогодні.
— Пам’ятаю.
— А тепер сиджу з тобою в кав’ярні.
— Іронія.
Вона тихо засміялася.
І це був перший раз, коли я почув її сміх без іронії чи захисту.
— Добре, — сказала вона. — Можемо поговорити.
— Це вже прогрес.
— Не радій рано.
— Я просто констатую факт.
Марта підперла підборіддя рукою.
— Добре. Тоді почнемо з простого.
— Я слухаю.
— Чому бокс?
Я на секунду задумався.
— Це довга історія.
— У нас є час.
Я подивився на вікно.
На людей, що проходили повз.
— Коли мені було дванадцять, — сказав я, — я був дуже худим хлопцем.
Марта здивовано підняла брови.
— Серйозно?
— Дуже.
— Важко уявити.
— Мені теж зараз важко.
Вона усміхнулася.
— І?
— У школі був один хлопець, який постійно чіплявся до мене.
— Класика.
— Одного разу мій батько сказав:
"Або ти навчишся захищати себе, або завжди будеш тікати."
— І ти пішов у бокс?
— Так.
— І одразу став чемпіоном?
Я засміявся.
— Ні.
— А що було?
— Я програв перші п’ять боїв.
— П’ять?
— П’ять.
Марта уважно дивилася на мене.
— І не кинув?
— Ні.
— Чому?
Я трохи знизав плечима.
— Бо вперше в житті мені хотілося довести, що я можу більше.
Вона тихо сказала:
— Я розумію.
— А ти?
— Що я?
— Чому історичний факультет?
Марта кілька секунд мовчала.
Потім сказала:
— Бо історія — це люди.
— Не події?
— Події — це наслідки.
— А причини?
— Люди.
Я уважно дивився на неї.
— Ти дивишся на світ інакше.
— Це погано?
— Ні.
— Тоді чому ти так дивишся на мене?
— В що не можна?
Вона трохи знітилася.
— Ти знову починаєш.
— Що саме?
— Флірт.
— Це був не флірт.
— А що?
— Спостереження.
Вона тихо засміялася.
— Ти небезпечна людина, Тимофію.
— Чому?
— Бо кажеш такі речі дуже спокійно.
Я нахилився трохи ближче.
— Ти ж не боїшся?
Вона подивилася мені прямо в очі.
І дуже тихо сказала:
— Ні.
У цей момент двері кав’ярні відчинилися.
Усередину зайшли Денис і Аліна.
Аліна одразу подивилася на нас.
— Ого.
— Що? — запитала Марта.
— Ви не сваритеся.
Я усміхнувся.
— Перерва.
Марта подивилася на мене.
— Тимчасова - зауважила Марта