10 Випадковий дотик

Випадковий дотик

Тимофій 
Вечірнє місто завжди виглядало по іншому, ніж удень.
Коли сонце починало опускатися за дахи будинків, воно ніби змінювало ритм. Вулиці наповнювалися м’яким світлом ліхтарів, люди йшли повільніше, а в повітрі з’являлося відчуття легкої свободи після довгого дня.
Я стояв біля невеликої кав’ярні неподалік центру і дивився на годинник.
Денис стояв поруч, спершись на перила.
— Ти нервуєш, — сказав він.
— Ні.
— Тоді чому дивишся на годинник кожні тридцять секунд?
Я зітхнув.
— Я просто перевіряю час.
— Звичайно.
Він хитро усміхнувся.
— Вона тобі подобається.
— Ми знайомі два дні.
— Це не відповідь.
Я вже хотів щось сказати, але в цей момент Денис кивнув у бік тротуару.
— О, дивись.
Я повернув голову.
По вулиці йшли дві дівчини.
Аліна йшла попереду, щось активно розповідаючи, розмахуючи руками. Поруч із нею спокійніше крокувала Марта.
Я впізнав її одразу.
Русяве волосся було розпущене, легка куртка, сумка на плечі. Вона виглядала трохи серйознішою, ніж більшість людей навколо.
— Привіт! — вигукнула Аліна, коли вони підійшли ближче.
— Привіт, — відповів Денис.
Я подивився на Марту.
— Привіт.
Вона трохи нахилила голову.
— Привіт.
Аліна одразу оглянула нас усіх.
— От і чудово, всі зібралися.
— І що тепер? — запитав Денис.
— Прогулянка.
— Куди?
— Просто гуляти.
Я тихо засміявся.
— Дуже конкретний план.
— Найкращий.
Ми рушили вулицею.
Спочатку Денис і Аліна йшли трохи попереду, активно щось обговорюючи.
Я і Марта йшли позаду.
Кілька хвилин ми мовчали.
Потім вона сказала:
— Це була пастка.
— Яка саме?
— Аліна не сказала, що ти теж будеш.
— Денис сказав, що будеш ти.
Вона подивилася на мене.
— Ти погодився, знаючи, що я буду?
— Так.
— Чому?
Я знизав плечима.
— Мені було цікаво з тобою говорити.
Вона тихо хмикнула.
— Тобі завжди цікаво.
— З тобою — так.
Вона трохи посміхнулася, але нічого не сказала.
Ми вийшли на ширший тротуар.
Навколо було багато людей: хтось гуляв, хтось поспішав, хтось катався на велосипедах.
І саме в цей момент усе сталося дуже швидко.
Я побачив його раніше, ніж Марта.
Хлопець на велосипеді їхав тротуаром на великій швидкості.
Прямо в наш бік.
— Марта, — сказав я.
Вона повернула голову.
— Що?
Але було вже занадто пізно.
Я інстинктивно схопив її за руку і різко потягнув до себе.
Вона зробила крок вбік і буквально врізалася в мене.
Через секунду велосипедист пролетів повз.
— Дивіться під ноги! — крикнув він і поїхав далі.
Марта кілька секунд стояла нерухомо.
Я все ще тримав її за руку.
— Ти в порядку? — запитав я.
Вона підняла на мене очі.
— Так…
В її голосі було трохи здивування.
— Просто… це було несподівано.
Я повільно відпустив її руку.
— Він летів прямо на тебе.
Вона подивилася в той бік, де зник велосипедист.
— Я навіть не помітила.
— Я помітив.
На секунду між нами запала тиша.
Потім Марта тихо сказала:
— Дякую.
— Будь ласка.
Вона подивилася на мене уважніше.
— Ти завжди так реагуєш?
— Як?
— Наче захищаєш людей.
Я трохи усміхнувся.
— Звичка.
— Через бокс?
— Можливо.
Марта кілька секунд дивилася на мене.
Потім тихо сказала:
— Добре, що ти був поруч.
Я відчув дивне тепло в грудях.
— Я теж так думаю.
Попереду Аліна раптом обернулася.
— Ви там живі?
— Так! — відповіла Марта.
Аліна підозріло примружилася.
— Що ви робили?
— Рятували мене від велосипедиста, — сказала Марта.
Очі Аліни миттєво загорілися.
— Ого.
Денис засміявся.
— Бачиш, Тимофію, ти вже герой.
Я похитав головою.
— Не перебільшуй.
Марта тихо усміхнулася.
— Інколи він все ж таки корисний.
Я подивився на неї.
— Інколи?
— Не звикай.
Я засміявся.