9 Розмова в залі

Розмова в залі
Тимофій
Дорога назад здалася коротшою, ніж зазвичай.
Мій позашляховик повільно рухався вулицями Києва, але я майже не звертав уваги на дорогу. У голові крутилися зовсім інші думки.
Точніше — одна.
Марта.
Я тихо хмикнув сам до себе.
— Яка вперта дівчина…
Вона відмовила мені.
Не різко. Не грубо. Але впевнено.
І чомусь це зовсім не зіпсувало мені настрій.
Навпаки.
Я навіть не пам’ятав, коли востаннє розмова з кимось викликала в мене стільки емоцій.
Через двадцять хвилин я вже повернув на знайому вулицю.
Переді мною з’явилася будівля мого спортивного клубу.
Над входом висіла велика вивіска.
“NAGORNY GYM”
Я припаркував машину і заглушив двигун.
Зсередини вже було чути звуки тренування — удари по грушах, голоси тренерів, ритмічні кроки по матах, удари гантелей та шум бігових доріжок.Зал був поділений на сектори.
Я відчинив двері й зайшов у боксерський зал.
— О, дивіться хто повернувся! — почув я знайомий голос.
Біля рингу стояв Денис.
Денис Громов — мій друг ще зі школи, а тепер один із тренерів клубу.
Він був у спортивних шортах і майці, а на руках тримав боксерські лапи. Перед ним стояв хлопець років сімнадцяти і намагався правильно відпрацьовувати комбінацію.
— Пауза! — сказав Денис учневі.
Хлопець одразу відійшов убік.
Денис зняв рукавички і підійшов до мене.
— Ну що, — сказав він. — Як виступ?
— Нормально.
— Ти завжди так кажеш.
— Бо зазвичай так і є.
Він уважно подивився на мене.
— Але сьогодні щось інше.
Я зняв куртку і кинув її на лавку.
— Чому ти так думаєш?
Денис усміхнувся.
— Бо ти виглядаєш так, ніби про щось думаєш.
— Я завжди думаю.
— Ні.
Він похитав головою.
— Коли ти думаєш про бізнес — ти серйозний.
Коли думаєш про бій — ти зосереджений.
Він схрестив руки.
— А зараз ти… трохи розгублений.
Я засміявся.
— Ти перебільшуєш.
— Ні.
Він уважно подивився на мене.
— Це через дівчину?
Я на секунду завмер.
— Чому одразу через дівчину?
— Бо я знаю тебе двадцять років.
Я зітхнув.
— Можливо.
Очі Дениса одразу загорілися.
— Ого.
— Не починай.
— Як її звати?
Я взяв пляшку води з полиці.
— Марта.
— Та сама?
Я подивився на нього.
— Яка “та сама”?
Денис усміхнувся ширше.
— Подруга Аліни.
Я зробив ковток води.
— Звідки ти знаєш?
— Бо Аліна розповіла.
— Що саме?
— Що ти посварився з її подругою біля клубу.
Я тихо засміявся.
— Це дуже скорочена версія.
— Я так і думав.
Денис сперся плечем на ринг.
— І що далі?
— Нічого.
— Нічого?
— Ми знову посварилися.
— Це звучить логічно.
— Потім я підвіз її додому.
Денис підняв брови.
— Ти підвіз її?
— Так.
— І?
— Ми знову сперечалися.
Денис голосно засміявся.
— Це найромантичніша історія, яку я чув.
— Дуже смішно.
— І сьогодні ти знову її бачив?
— Так.
— Де?
— В університеті.
— Серйозно?
— У неї там навчання.
— І ти запросив її на каву?
Я подивився на нього.
— Як ти здогадався?
— Бо це очевидно.
— І вона відмовила.
Денис кілька секунд мовчав.
А потім сказав:
— Мені вона вже подобається.
— Чому?
— Бо не боїться тебе.
Я тихо хмикнув.
— Це правда.
— І що тепер?
— Нічого.
— Ти так просто здасися?
— Я не сказав, що здаюся.
Денис посміхнувся.
— Я так і думав.
Він дістав телефон із кишені.
— До речі…
— Що?
— У мене є новини.
— Які?
Він показав екран.
— Аліна щойно написала.
Я подивився на повідомлення.
"Сьогодні ввечері йдемо гуляти. Ти, я, Марта… і можеш взяти Тимофія "
Я підняв брову.
— Серйозно?
Денис засміявся.
— Схоже, що так.
Я похитав головою.
— Це підстава.
— Це шанс.
— Вона відмовила мені сьогодні.
— Але не відмовила Аліні.
Я кілька секунд дивився на телефон.
Потім усміхнувся.
— Добре.
— Що добре?
— Передай, що ми будемо.
Денис задоволено кивнув.
— Оце я розумію.
Я взяв боксерські рукавички з полиці.
— Тренування?
— Тренування.
Я натягнув рукавички і подивився на ринг.
Але десь у глибині голови крутилася одна думка.
Сьогодні ввечері я знову побачу Марту.