8 Відмова

Відмова
Тимофій
Я не знаю, чому залишився в актовій залі довше, ніж потрібно.
Мій виступ уже закінчився. Люди з адміністрації ще щось обговорювали біля сцени, кілька студентів фотографувалися зі мною, хтось ставив запитання про спорт.
Я відповідав автоматично.
Насправді ж дивився в інший бік залу.
На неї.
Марта стояла біля ряду крісел, тримаючи сумку в руках, і робила вигляд, що зайнята розмовою з подругою.
Її подруга, до речі, дивилася на мене з таким виразом обличчя, ніби вже придумала половину історії нашого знайомства.
Я тихо усміхнувся.
— Тимофію, ще одне фото? — почув я голос поруч.
— Звичайно.
Ми швидко зробили фото.
Я потиснув руку хлопцю, який попросив його, і нарешті зміг відійти.
Марта все ще була там.
А потім сталося те, що я й очікував.
Її подруга щось прошепотіла їй, усміхнулася… і просто пішла.
— Розумний хід, — пробурмотів я собі під ніс.
Я спустився зі сцени і повільно пішов до неї.
Вона помітила мене ще здалеку.
Я бачив це по тому, як вона трохи напружила плечі.
Це було навіть… кумедно.
— Привіт, — сказав я, коли зупинився поруч.
— Привіт.
Вона дивилася прямо на мене, і в її очах знову було те саме вперте світло.
Я вже починав звикати до нього.
Ми поговорили кілька хвилин.
Про виступ.
Про вчорашню сварку.
Про те, що ми вже перейшли на "ти".
Це було дивно.
Зазвичай мені не потрібно так багато часу, щоб знайти спільну мову з людиною.
А з нею кожна розмова виглядала як маленький поєдинок.
І, чесно кажучи… мені це подобалося.
Я зробив крок ближче.
— Слухай, — сказав я. — У мене є пропозиція.
Вона трохи примружила очі.
— Це звучить підозріло.
— Не хвилюйся. Нічого кримінального.
— Добре. Я слухаю.
Я на секунду задумався.
— Давай вип’ємо кави.
Вона моргнула.
Наче не очікувала цього.
— Кави?
— Так.
— Навіщо?
Я тихо засміявся.
— Люди зазвичай п’ють каву, щоб поговорити.
— Ми вже говоримо.
— Але не дуже спокійно.
Вона трохи схилила голову.
— Ти хочеш поговорити без сварок?
— Було б непогано для різноманіття.
На секунду мені здалося, що вона погодиться.
Але потім Марта повільно похитала головою.
— Ні.
Я підняв брову.
— Ні?
— Ні.
— Чому?
Вона знизала плечима.
— Бо це погана ідея.
— Чому це?
— Ми постійно сперечаємося.
— Це не причина не пити каву.
— Для мене — причина.
Я уважно подивився на неї.
— Ти просто не хочеш.
— Саме так.
— І справа точно не в тому, що ти поспішаєш?
— Ні.
— І не в тому, що ти не любиш каву?
Вона ледь усміхнулася.
— Каву я люблю.
— Тоді що?
Марта кілька секунд мовчала.
Потім сказала:
— Мені здається, що з тобою все стає… занадто складним.
Я тихо видихнув.
— Ми знайомі один день.
— Саме тому.
— І це вже складно?
— Так.
Я похитав головою.
— Цікаво.
— Що?
— Більшість людей не тікає від цікавих речей.
— Я не тікаю.
— Тоді що ти робиш?
— Уникаю проблем.
Я усміхнувся.
— Ти думаєш, що я проблема?
— Можливо.
Я не образився.
Навпаки.
— Це звучить як виклик.
Вона одразу відповіла:
— Це не виклик.
— А що?
— Попередження.
Я засміявся.
— Ти справді думаєш, що я здамся через одну відмову?
Вона трохи нахилила голову.
— Ти звик, що люди погоджуються?
— Не завжди.
— Але часто.
— Іноді.
Марта зробила крок назад.
— Мені потрібно на пару.
— Я не затримую.
— Добре.
Між нами знову запала коротка тиша.
— Тимофію, — сказала вона раптом.
— Що?
— Дякую за вчорашню поїздку.
— Нема за що.
— І за вибачення.
Я ледь усміхнувся.
— Я ще не закінчив виправлятися.
Вона трохи усміхнулася.
— Подивимось.
Потім вона розвернулася і пішла до виходу із зали.
Я дивився їй услід.
Вона навіть не озирнулася.
Я провів рукою по волоссю і тихо засміявся.
— Вперта дівчина…
Але чомусь у мене було дивне відчуття.
Це була не відмова.
Це була пауза.