5 Розмова

Розмова, яка не виходить з голови
Марта
Ранок після тієї ночі був дивно тихим.
Я прокинулася раніше, ніж зазвичай. Сонце вже пробивалося крізь фіранки моєї маленької кімнати, а за вікном повільно прокидався Київ. Машини ще не заповнили дороги, і місто виглядало майже пустим.
Я лежала на ліжку і дивилася в стелю.
І, що найгірше, думала.
Про нього.
Про Тимофія Нагорного.
— Чудово, Марто, — пробурмотіла я сама до себе. — Ти посварилася з людиною, яку знаєш менше двох годин, і тепер не можеш перестати про нього думати.
Я перевернулася на бік і потягнулася до телефону.
І, звичайно, там уже було повідомлення від Аліни.
"Ти жива?"
Я усміхнулася.
"Так."
Відповідь прийшла майже миттєво.
"Тоді зустрінемось перед парою. Мені треба ВСЕ почути."
Я зітхнула.
Я знала, що це неминуче.
Через годину я вже стояла біля входу до університету імені Тараса Шевченка.
Старі стіни виглядали так само велично, як і завжди. Студенти поспішали на пари, хтось сміявся, хтось тримав у руках каву, хтось нервово переглядав конспекти.
І тут я побачила Аліну.
Вона стояла біля сходів і дивилася на мене з таким виразом обличчя, ніби чекала сенсації.
— Ну? — сказала вона, щойно я підійшла.
— Доброго ранку.
— Не змінюй тему.
Я зітхнула.
— Що ти хочеш почути?
— Все.
— Це дуже довга історія.
— У мене є час.
Ми сіли на лавку біля університету.
Аліна одразу повернулася до мене всім корпусом.
— Отже, — сказала вона. — Почнемо з головного. Ти посварилася з Тимофієм.
— Так.
— Потім ти пішла.
— Так.
— А потім?
Я трохи помовчала.
— Він наздогнав мене.
Очі Аліни миттєво загорілися.
— ЩО?ЩО? Що?
— Не кричи.
— Він реально побіг за тобою?
— Так.
— Це дуже романтично.
— Ні.
— Марто…
— Ми знову посварилися.
Аліна моргнула.
— Звісно.
Я тихо засміялася.
— Він запропонував підвезти мене додому.
— І ти погодилася?
— Так.
— О Боже.
— Що?
— Ти сиділа в машині з Тимофієм Нагорним.
— І що?
— І ви знову сварилися?
— Так.
Аліна схопилася за голову.
— Ви неймовірні.
— У якому сенсі?
— Ви навіть не можете нормально поговорити.
— Ми нормально говорили.
— Марто, якщо ви сперечалися всю дорогу — це не нормально.
Я трохи задумалася.
— Можливо.
— І?
— Що “і”?
— Як все це закінчилося?
Я на секунду згадала момент, коли машина зупинилася біля мого будинку.
— Він просто відвіз мене додому.
— І все?
— І все.
Аліна підозріло примружилася.
— І ви не помирилися?
— Ні.
— І не обмінялися номерами?
— Ні.
— Марто…
— Що?
— Ви поводитесь як персонажі якогось дивного роману.
Я засміялася.
— Можливо.
Аліна раптом нахилилася ближче.
— Але скажи чесно.
— Що?
— Він тобі подобається?
Я одразу відповіла:
— Ні.
Аліна підняла брову.
— Ти відповіла занадто швидко.
— Бо це правда.
— Марто.
— Що?
— Ти посварилася з ним три рази за одну ніч.
— І?
— І все одно дозволила йому відвезти тебе додому.
Я мовчала.
Аліна посміхнулася.
— От бачиш.
— Це нічого не означає.
— Ммм.
— Що “ммм”?
— Просто цікаво.
Я хотіла щось відповісти, але в цей момент біля університету раптом почався якийсь рух.
Біля входу зупинився великий темний позашляховик.
Студенти почали перешіптуватися.
— Що там відбувається? — запитала Аліна.
Я машинально подивилася в той бік.
І відчула, як серце пропустило удар.
З машини вийшов він.
Тимофій Нагорний.
У спортивній куртці, спокійний, впевнений, ніби він тут буває щодня.
— Марто… — тихо сказала Аліна. — Це ж…
— Я бачу.
— Він дивиться сюди.
Я відчула, як усередині все трохи напружилося.
— Чому він тут?
Аліна швидко глянула на афішу біля входу університету.
— О.
— Що?
— Сьогодні виступ про здоровий спосіб життя і спорт.
Я повільно перевела погляд на Тимофія.
— І спікер…
Аліна посміхнулася.
— Схоже, твій улюблений боксер.
Я тихо видихнула.
— Це буде дуже довгий день.