3 Іскри

Іскри
Музика в клубі ставала гучнішою. На танцполі люди рухалися так щільно, що здавалося — весь простір перетворився на одне велике море світла, руху і сміху.
Марта стояла біля барної стійки, намагаючись не звертати уваги на ритм музики, який буквально відбивався від підлоги.
Тимофій усе ще був поруч.
Занадто поруч.
— Ти так дивишся на танцпол, ніби це поле бою, — сказав він.
— Для мене приблизно так і є, — відповіла Марта.
— Серйозно?
— Я не люблю натовпи.
— А я думав, історики люблять спостерігати за людьми.
— Спостерігати — так. Бути частиною хаосу — ні.
Тимофій сперся ліктем на барну стійку і трохи нахилився ближче.
— Ти назвала це хаосом.
— А як ще?
— Для когось це просто веселощі.
— Для когось.
— А для тебе?
Марта знизала плечима.
— Для мене це марна трата часу.
Тимофій усміхнувся куточком губ.
— Цікаво.
— Що?
— Ти стоїш в клубі і кажеш, що клуби — це марна трата часу.
— Мене сюди привели.
— Але ж не змусили.
Марта трохи роздратовано подивилася на нього.
— Ви завжди намагаєтесь довести людям, що вони помиляються?
— Тільки коли вони роблять дуже впевнені заяви.
— А ви завжди такі вперті?
— Я боксер.
— Це не пояснення.
— Для мене — пояснення.
Марта на секунду замовкла.
Потім тихо сказала:
— Знаєте, що мене дратує?
— Що?
— Люди, які думають, що сила вирішує все.
Тимофій повільно випрямився.
— Ти думаєш, що я такий?
— Ви поводитесь так.
— Ти мене не знаєш.
— А мені і не потрібно знати вас довго.
Він уважно подивився на неї.
— І який же висновок?
Марта схрестила руки.
— Ви звикли, що всі поступаються.
— Бо більшість людей не любить конфліктів.
— А ви?
— А я не тікаю від них.
— Це називається впертість.
— Це називається характер.
Марта відчула, як у грудях зростає роздратування.
— Ні, — сказала вона. — Це називається звичка тиснути на людей.
Навколо них кілька людей уже почали звертати увагу на розмову.
Тимофій трохи нахилив голову.
— Ти справді думаєш, що я тисну на тебе?
— Ви намагаєтесь.
— І у мене виходить?
— Ні.
Він раптом посміхнувся.
— От бачиш.
— Що?
— Ти теж вперта.
— Я просто не люблю, коли мене повчають.
— А я не люблю, коли мене оцінюють.
— Тоді не давайте причин для оцінки.
— Ти знову робиш висновки.
Марта різко видихнула.
— Добре. Тоді скажіть мені — ви справді думаєте, що життя вирішується кулаками?
На секунду його обличчя стало серйозним.
— Ні.
— Справді?
— Бокс — це не про бійки.
— А про що?
— Про контроль.
Марта скептично підняла брову.
— Контроль?
— Так.
— Цікава теорія.
— Це не теорія.
— А що тоді?
— Дисципліна.
Вона трохи похитала головою.
— Я не вірю.
— Чому?
— Бо люди, які постійно б'ються, рідко говорять про дисципліну.
Тимофій мовчав кілька секунд.
Потім тихо сказав:
— Ти зараз говориш про те, чого не розумієш.
— Можливо.
— Але робиш це дуже впевнено.
Марта відчула, як її терпіння закінчується.
— Знаєте що? — сказала вона.
— Що?
— Мені здається, що ви просто звикли вигравати суперечки.
— А тобі не подобається програвати?
— Я не програю.
— Це ми ще побачимо.
Ці слова прозвучали трохи різкіше, ніж він, мабуть, хотів.
Марта різко відступила на крок.
— Ось саме це я і мала на увазі.
— Що?
— Ви все перетворюєте на змагання.
— Це не змагання.
— Для вас — так.
Вона взяла свою сумку з барної стійки.
— Куди ти?
— Додому.
— Через одну розмову?
— Через одну дуже дратівливу людину.
Тимофій нахмурився.
— Ти серйозно зараз підеш?
— Так.
— Марта.
— Не треба.
Вона вже почала пробиратися крізь натовп до виходу.
Але через кілька секунд він наздогнав її.
— Зачекай.
Вона зупинилася.
Повільно повернулася.
— Що?
— Ти справді образилася?
— Ні.
— Тоді чому йдеш?
Марта подивилася йому прямо в очі.
— Бо я не люблю людей, які думають, що можуть прочитати мене за десять хвилин.
Тимофій тихо сказав:
— Я не намагався тебе образити.
— Але зробили це.
Він провів рукою по волоссю.
— Ти знаєш… ти дуже складна людина.
— Дякую.
— Це не комплімент.
— А мені здалося, що був.
На секунду між ними знову запала тиша.
Музика з клубу глухо лунала позаду.
Тимофій раптом усміхнувся.
— Знаєш що?
— Що?
— Мені ще ніколи не було настільки цікаво сперечатися з людиною.
Марта на секунду розгубилася.
А потім сказала:
— А мені ще ніколи не хотілося так сильно піти від людини.
І вона розвернулася та вийшла з клубу.
Тимофій залишився стояти біля дверей.
І вперше за довгий час відчув дивне відчуття —
він не хотів, щоб ця розмова закінчувалася.