4

— Усе пройшло так, як ти й казала, люба. Ця дівчинка, напевно, вже валяється десь на глибинах джерела. Сподіваюся, ти задоволена моєю самопожертвою і гідно мені віддячиш?

Я обійняв своє хитре лисеня, і вона, посміхнувшись, кивнула.

— Так, дорогий, тепер, коли ця малеча померла, я стану першою дочкою дому Ларнетч, а потім заберу їхнє життя і все, що належить мені по праву!

Коли вона говорила про такі речі, моя дружина подобалася мені все менше. Але нічого, це легко виправити. Нехай я і любив її нестримно та пристрасно, але вона наробила вже достатньо дурниць.

А ось Агнес мені було шкода, мила дитина, світла, як сонячний захід. Я дивився на неї й думав, що комусь пощастить, але тепер розумію, що ненависть вогняних магів може згубити все на своєму шляху, навіть рідну кров і навіть такий м'який промінчик світла, до якого я, нехай і на мить, але доторкнувся. Причина? Причина по-дитячому проста: її батько з роду Ларнетч переспав із її матір'ю, яка була одружена, і в результаті у маркіза Станте з'явилася дочка та єдина спадкоємиця. По суті, чужий чоловік визнав її і любить. Але вона захотіла любові рідного батька, не домігшись цього, стала спалювати все і підмовила мене закохати та покинути ту бідну дитину. Коли вогняні закохуються і їх кидають, їхнє серце буквально горить. Саме тому на початку нашого знайомства з Агнес я привів її саме до джерела.

Але все це вже не має значення. Важливо те, що я люблю свою дівчинку, але чи зможе вона впоратися з моєю любов'ю і тим, що я для неї приготував.

Агнес Ларнетч

Я опритомніла в прохолодних обіймах того ж незнайомця. У них було добре, а головне — не боляче. Знахабнівши в кінець, я підперла голову рукою і притулилася до нього сильніше.

— Обережніше, я не залізний, — голос позаду змусив здригнутися.

Але я не стала відсторонятися. Навпаки, розвернулася в кільці рук і, притулившись до грудей, заплющила очі, показуючи, що хочу ще поспати. Але моя особиста брила льоду вирішила інакше. Відсторонився і сів на ліжку.

— А тепер поясни, чому вчора ти вирішила стрибнути в джерело?

Схоже, в його плани лежати більше не входило, і я встала слідом.

— Я посварилася з рідними, коли їхала сюди. Дуже сильно. Василіск… він допоміг мені на балу, коли ви... ну, ви зрозуміли. А потім він показав мені це озеро. Усі події були чудові. Поки хтось не підсунув йому сферу зі спогадами. І він просто повірив і пішов. А коли я... — горло здавив клубок, але я не дала собі розплакатися. — Коли я зрозуміла, що люблю його, і прийшла до нього, зізналася, він... просто відмовився від мене. Ну, я й вирішила...

— Накласти на себе руки?

Я опустила голову і кивнула. А що мені сказати? Так, це дурний вчинок, і це було недоречно в такій ситуації.

— А ти не думала, що це може бути не кохання, а закоханість? Ти ж знаєш різницю між цими двома термінами?

Я лише мотала головою зі сторони в сторону. А мій співрозмовник застиг, посміхнувшись, почухав потилицю. Дивився він на мене, як на сьоме диво магії. Або скоріше як на мале дитя.

— Добре... узяти хоча б квітку. Якщо вона нам подобається, ми зриваємо її і ставимо у вазу або просто насолоджуємося запахом — це і є закоханість. Але якщо ми вирощуємо її, поливаємо, розпушуємо ґрунт і доглядаємо за нею, то це вже любов.

Дивна асоціація, але я зрозуміла суть. Драгоманов не любив мене, він просто ненадовго поставив мене у вазу. Прикро, дуже. Так ще й сьогодні останній день, коли можна укласти контракт.

Узявши подушку, я кілька разів ударила по ній кулаком, а потім, поклавши на неї голову, закричала. Звісно, вона приглушила звук. Наступним із мене злетів орел і розплавлений полетів кудись у стіну. Мене злило все, і щоб відволіктися, я поставила питання, що мучило мене ще з того моменту, як він мене сюди приніс.

— Як тебе звати? — а й справді, я не знаю, як його звати.

Але незнайомець усміхнувся і, приклавши вказівний палець до рота, підморгнув.

— А ти не пам'ятаєш? Ну, тоді нехай це залишиться секретом! — я не розуміла, чого він радіє, але кивнула. Нехай так, тоді.

— Ну гаразд, тоді називатиму тебе «збоченець з балкона». Думаю, це гарне прізвисько, особливо для тебе.

Засміявшись, мій співрозмовник підвівся з ліжка і вирушив у ванну.

— Ну, хай буде так.

Через деякий час я теж встала, але не побачила своїх речей і замоталася в ковдру. Досліджуючи кімнату, що відрізнялася від моєї непристойною розкішшю, я зрозуміла, що він не такий простий, як здається. Але хто він? Хоч би як я намагалася згадати, ніяк не виходило. Я кілька разів прислухалася до себе, і всі ці рази спокій мене лякав. Цей збоченець, напевно, щось зі мною зробив. Чи це я так себе накрутила, а після розмови з ним все прояснилося, і мені стало легше?

— Не думав, що штори можуть бути такими цікавими, ти вже хвилин двадцять на них дивишся.

Я різко відійшла від штори, але рука зачепилася за неї, і я, звісно, потягнула на себе тканину і, як вишенька на торті, порвала її рівною лінією навпіл. Навіть якби хотіла, спеціально так не змогла б зробити. Кілька секунд я дивилася на дві ганчірочки, що висіли розділені одна від одної, одна у мене на руці, інша на своєму законному місці.

— Ну, зате тепер у вас будуть унікальні штори. Таких більше ні в кого немає! — оптимізму мені не позичати.

Відійшовши від бідних штор, я закуталася сильніше в ковдру, намагаючись приховати сором за скоєне.

— Добре, нещастя ти мале, ось сукня, одягайся і ходімо, я проведу тебе до твоєї кімнати.

І через кілька хвилин моїх мук я все ж опинилася в себе. І там на мене вже чекали служниці.

— Міс, вам лист! — гукнула мене одна з покоївок, коли я вирушила у ванну.

Цікаво, хто б це міг бути. Коли рівний конверт із гербом моєї родини потрапив мені до рук, я застигла. Батьки не згадували про мене вже чотири дні, то чому… Осяяння прийшло миттєво: контракт, це через контракт, який я так і не уклала. Схоже, наступного року мені доведеться їхати знову, або батько вибере мені супутника і змусить… ні, ще не пізно вибрати собі супутника. Цей бал буде вирішальним. З такими думками я зламала печатку і відкрила білий лист.