Ти знову це зробила сьогодні...

Вона не пам’ятала, коли прийшов перший лист.

Здається, вони були завжди.

Квартира пахла старим пилом і вогкістю. Шпалери здувалися в кутах, ніби під ними щось повільно дихало. Холод просочувався крізь стіни. Вона майже не вмикала світло — лампочка в коридорі тремтіла і робила тіні густішими, це лякало її.

Перший лист, який вона зберегла, лежав у шухляді кухонного столу.

“Зупинись.”

Без підпису. Без зворотної адреси. Тільки її ім’я, акуратно виведене на конверті. Її адреса. Її квартира.

Спочатку вона подумала, що це помилка. Потім - що це чийсь дурний жарт. Але вона ні з ким не спілкувалася. На роботі — тиша. Сірі стіни, металеві шафи, запах паперу. Вдома — ще тихіше. Ніхто не заходив. Ніхто не дзвонив.

Другий лист прийшов через день.

“Припини робити це зі мною.”

Вона довго дивилася на рядки. Відчуття було таке, ніби хтось дивиться на неї зсередини.

— Що саме? — прошепотіла вона в порожню кухню.

Відповіді не було. Тільки холодильник час від часу зітхав, ніби старий пес.

Листи почали приходити щодня.

“Ти знову це зробила сьогодні.”

“Я більше не витримаю.”

“Чому ти така жорстока?”

“Будь ласка.”

Вона складала їх у коробку з-під взуття. Не перечитувала, але й не могла викинути. Вночі їй здавалося, що папір у коробці ворушиться, ніби листи труться один об одного, шепочуть.

Вона почала чергувати біля дверей.

Стояла годинами, дивлячись у вічко. Під’їзд був порожній. Лампочка на сходовому майданчику мерехтіла, іноді гасла повністю. Ніхто не піднімався. Ніхто не спускався.

Але коли вона зрештою відкривала двері — конверт уже лежав на килимку. Рівно посередині.

Одного разу вона рвонула двері відразу, щойно почула ледь вловимий звук. Коридор був порожній. Тільки запах — паперу і сирої тканини. Ніби хтось щойно пройшов повз.

Вона почала телефонувати на пошту.

— Добрий день, я хочу поскаржитися. Мені надсилають дивні листи.

— Назвіть адресу.

Вона назвала.

Пауза.

— Ім’я?

Вона назвала.

Тиша стала густішою.

— Що за жарти..? — голос на тому кінці звучав здивовано.

—  Та які можуть бути жарти..?

Гудки.

Іноді листи ставали агресивнішими.

“Ти насолоджуєшся цим?”

“Тобі подобається дивитися, як я згниваю?”

“Зупинись. Просто зупинись.”

Вона перестала спати. Квартира звузилась. Стіни ніби підсувалися ближче. Дзеркало у ванній почало дратувати — у відображенні було щось докірливе.

Вона перестала відкривати листи. Складала їх, не читаючи. Але фрази почали з’являтися самі. У ванній, на запітнілому дзеркалі: “Зупинись.” На екрані вимкненого телевізора — відбиток її обличчя і слова, які вона ніби чула, але не могла згадати, звідки.

“Ти знову це зробила сьогодні.”

-Що саме?

Її життя було простим. Вона прокидалася, йшла на роботу, поверталася. Ні з ким не розмовляла. Нікого не торкалася. Нікому не завдавала шкоди.

Хіба що…

Вона зупинилася посеред кімнати.

Щоранку, перед виходом, вона дивилася на себе в дзеркало зі зневагою.

Щовечора вона сиділа в темряві, не дозволяючи собі ввімкнути світло.

Вона не відповідала на повідомлення матері.

Вона роками не виходила нікуди, окрім роботи.

Вона стискала кулаки.

— Це не злочин.

Але листи продовжували приходити.

Одного дня вона не витримала.

Вона одяглася раніше, ніж зазвичай. Квартира здавалася ще меншою, ніж учора.

На пошті пахло пилом і кавою. Звичний запах. Металеві шафи. Ряди сортувальних столів. Ніхто не звернув на неї особливої уваги.

— Ти сьогодні раніше, — кинув хтось, не піднімаючи голови.

— Не спалося, — відповіла вона.

— Знову?

Вона нічого не сказала.

Вона сіла за стіл. Дістала чистий аркуш.

Рука тремтіла, але почерк залишався рівним.

“Зупинись.”

Пауза.

“Я більше не можу це витримувати.”

Вона ковтнула.

“Припини робити це зі мною.”

Вона склала аркуш. Вклала в конверт. Акуратним почерком вивела своє ім'я і свою адресу.

Вона обережно додала конверт до стопки інших листів. Своїх маршрутних. Звичних. Повсякденних.

— Не забудь третій під’їзд, — сказав колега, проходячи повз. — Там знову скаржилися.

— Пам’ятаю, — відповіла вона.

Вона взяла сумку. Відчула вагу паперу. Ключі від службового авто холодно вп’ялися в долоню.

Надворі було сіро.

Вона сіла за кермо. Завела двигун.

Маршрут був знайомий. Вона знала кожен під’їзд, кожен скрип дверей. Коли вона дійшла до свого будинку, серце билося спокійно. Майже байдуже.

Вона піднялася сходами. Третій поверх. Своя квартира.

Дістала конверт.

На мить їй здалося, що за дверима хтось стоїть. Притискається до вічка. Чекає.

Вона опустила лист на килимок. Рівно посередині.

Постукала — тихо, формально.

І пішла.

Сходами вниз. Повз вікно, у якому відбивалася її постать — розмита, ніби вже напівпрозора.

Залишалося ще багато листів.

“Ти знову це зробила сьогодні.”

Вона не знала, скільки їх ще буде потрібно.

Але маршрут був довгим.