14.2

Хтось розсміявся голосно на іншому кінці столу, руйнуючи магію нашого моменту. Гвідо відвернувся, зробив великий ковток зі свого келиха.

Але його коліно лишалося притиснутим до мого.

Час летів. Година, потім ще година. Люди поступово розходилися — хтось втомлений після довгого дня, хтось мав ранній рейс додому.

О десятій Джеймс попрощався останнім серед британців:

— Дякую за чудовий вечір. До зустрічі в Мілані наступного місяця!

Ми залишились вдвох. Навіть офіціанти не наважувались підходити до нас щоб не заважати.

Гвідо і я, сидячи на дивані в напівпорожньому барі, пили третій "Неґроні", алкоголь приємно розслабив м'язи, зробив світ м'якшим, теплішим.

— Ще один? — запитав він.

Я мала сказати ні і піти до номера, поки ще могла думати тверезо.

— Так, — відповіла я.

Він замовив ще два коктейлі. Бармен приніс їх з дружньою усмішкою.

— Святкуєте щось особливе?

— Новий контракт, — відповів Гвідо.

— Вітаю. За успіх!

Ми підняли келихи, випили мовчки.

— Втомлена? — запитав він.

— Трохи. Але не хочу йти. 

— Я теж.

Музика в барі грала тихо — щось джазове, меланхолійне в тон вечора і думок. Здавалось, саксофон плакав про втрачене кохання.

— Розкажи мені, — почала я, алкоголь розв'язав язик, — ти щасливий жити своє власне життя?

Він здивовано подивився на мене.

— Чому таке питання?

— Просто цікаво. Ти маєш все — компанію, успіх, гроші. Але ти виглядаєш... самотнім.

— Досить точне зауваження, — він зробив ковток. — Я не знаю, чи я щасливий. Задоволений — так. Успішний — теж. Але щасливий?

Він подивився на свій келих, роздивляючись заломи світла в його гранях.

— Іноді здається, що я живу чуже життя. Що справжній я застряг десь у минулому, а зараз просто граю роль успішного бізнесмена і холодного професіонала без слабкостей.

— А хто ти насправді?

— Не знаю. Забув п'ять років тому коли розлучився і втратив сина. Тоді я зрозумів, що не можу бути тим, ким хочу, бо світ вимагає іншого.

П'ять років тому. Знову ця дата.

— А ким ти хочеш бути?

Він усміхнувся сумно.

— Чесним і відкритим. Такою людиною, хто не боїться почуттів. Але це розкіш, яку не можу собі дозволити.

— Чому?

— Бо почуття роблять тебе вразливим, а вразливість у бізнесі — це слабкість, яку використовують проти тебе.

Я торкнулася його руки — легко, підтримуюче.

— Це не слабкість. Це сила.

Він дивився на мою руку на своїй, пальці не поворухнулися.

— Ти віриш у це?

— Так. Інакше навіщо жити?

Запанувало довге мовчання між нами. Лише саксофон продовжував грати, бармен протирав келихи на іншому кінці стійки, пара в кутку шепотіла про щось, сміялася тихо.

А ми сиділи, руки торкалися, дивилися одне на одного.

— Якби ти міг почати спочатку, — запитала я тихо, — що б змінив?

Він не відповів одразу. Думав довго, дивився кудись крізь мене.

— Все, — сказав нарешті. — Я змінив би все.

Пауза.

— І нічого.

— Що це означає?

— Означає, що я шкодую про багато речей такі як рішення, які прийняв і про людей, яких поранив. Навіть про життя, яке вибрав.

Він повернувся до мене.

— Але якби змінив щось — я не був би тут зараз з тобою. І це... це єдине, про що я не шкодую останнім часом.

Мій подих затримався.

— Гвідо...

— Ходімо, — він раптом підвівся, простягнув руку. — Прогуляємося.

Я взяла його руку, дозволила допомогти встати. В голові паморочилось від алкоголю, ноги не слухались.

Ми вийшли з бару, пройшли розкішним холлом готелю. Нічний портьє кивнув нам, посміхнувся.

Замість ліфта Гвідо повів мене до виходу.

— Куди ми йдемо?

— Не знаю. Просто йдемо.

Лондон вночі зустрів нас холодом та тихими вулицями. Більшість людей вже спала, лише інколи проїжджало таксі або пізній перехожий поспішав додому.Ми дійшли до маленького скверу — кілька лавок, ліхтарі, дерева, що кидали м'які тіні.

Він зупинився, обернувся до мене.

— Софіє, я маю тобі щось сказати.

Серце відтанцьовувало шалений танець.