14. Майже

Конференція завершилася успішно. А ми тріумфували, адже отримали бажаний контракт. Я чітко усвідомлювала, що сьогодні щось станеться, але не знала конкретно: що саме. Під час презентації для інвесторів Гвідо несподівано запнувся — технічний збій, слайд не відкрився. Я побачила, як його рука стиснула пульт.

— Поки технічна служба налагоджує систему, — втрутилася я, підводячись з ідеальною діловою посмішкою, — дозвольте розповісти вам історію однієї компанії, яка втратила мільйон через неправильний піар.

Я говорила без підготовки цілих три хвилини. Я просто розповідала, люди слухали, забувши про технічну проблему.

Коли проектор відновив свою роботу, Гвідо глянув на мене з вдячністю. Після презентації до нас підійшов представник німецької фірми — високий чоловік з сивою бородою.

— Вражаюча командна робота. Особливо мені сподобалося, як ви...

— Як ми адаптували стратегію під європейський ринок? — підхопила я.

— Саме так, — він усміхнувся. — У мене питання щодо...

Гвідо відповідав, я доповнювала цифрами, які знала напам'ять. Він виразно жестикулював, пояснюючи концепцію, я показувала графіки на планшеті. Німець дивився на нас то на одного, то на другу, потім усміхнувся:

— Рідко бачу таку злагодженість. Скільки ви разом працюєте?

— Два місяці, — відповів Гвідо.

— Справді? — здивування було щирим. — Здається, ніби роками.

За обідом японський клієнт запитав про кризові комунікації. Гвідо почав відповідати англійською, але я помітила, що клієнт не все розуміє через акцент. Я дістала планшет, швидко намалювала схему, показала. Він кивнув, посміхнувся з полегшенням.

— Візуально зрозуміліше. Дякую.

Гвідо ледь помітно і з вдячністю вкотре торкнувся мого ліктя. 

О сьомій вечора організатор Джеймс оголосив офіційно:

— Ми обрали агенцію для наступної конференції. І це — "Marini Group".

Пролунали вітальні оплески з усмішками і рукостисканнями. Гвідо дивився на мене і пишався, справді пишався співпрацею зі мною.

— Ми це зробили, — прошепотів він.

— Так. “Ми”, — підкреслено вимовила я.

Джеймс запросив усіх на святкування у бар готелю — легендарний "Скарфес Бар" на першому поверсі "Розвуду".

— Приходьте обов'язково, — усміхнувся він. — Це ваша перемога, яку варто відсвяткувати як слід.

"Скарфес Бар" виявився розкішним — темні стіни, м'які шкіряні дивани, столики з дорогої деревини, приглушене освітлення, а на стінах — портрети відомих письменників та художників з автографами, що колись відвідували це місце. Атмосфера панувала камерна, інтимна, схожа на приватний клуб вікторіанської епохи, але була злегка важкувата і пафосна.

Нас було близько п'ятнадцяти — британські партнери, кілька спікерів конференції, ми з Гвідо. Замовили шампанське, коктейлі, закуски.

— За успіх! — підняв келих Джеймс.

— За майбутню співпрацю! — підхопив хтось інший.

Ми пили, сміялися, невимушено розмовляли про конференцію, про індустрію, про різницю між італійським та британським підходом до бізнесу. Нарешті можна було вдихнути з полегшенням після трьох тижнів марафонського забігу.

Гвідо сидів поруч зі мною на м'якому дивані. Ми торкалися стегнами й коліна притулялися під столом. Вся компанія гомоніла, і тільки ми відчували цей прихований контекст.

Кожен дотик — випадковий чи ні — посилав хвилю тепла по моєму тілу.

Він замовив нам обом "Неґроні", його улюблений італійський коктейль з гіркувато-класичним присмаком, який слід було повільно смакувати, щоб відчувати всю його складну палітру.

— За тебе, — сказав він тихо, стукнувши своїм келихом об мій. — Без тебе нічого б не вийшло.

— Це командна робота.

— Можливо. Але ти особлива частина цієї команди.

Я зробила надто великий ковток, алкоголь обпік горло, розлився теплом у грудях.

— Ти теж.

І знову ми затримали свої погляди один на одному.

Хтось розсміявся голосно на іншому кінці столу, руйнуючи магію нашого моменту. Гвідо відвернувся, зробив великий ковток зі свого келиха.

Але його коліно лишалося притиснутим до мого.

Час летів. Година, потім ще година. Люди поступово розходилися — хтось втомлений після довгого дня, хтось мав ранній рейс додому.

О десятій Джеймс попрощався останнім серед британців:

— Дякую за чудовий вечір. До зустрічі в Мілані наступного місяця!

Ми залишились вдвох. Навіть офіціанти не наважувались підходити до нас щоб не заважати.

Гвідо і я, сидячи на дивані в напівпорожньому барі, пили третій "Неґроні", алкоголь приємно розслабив м'язи, зробив світ м'якшим, теплішим.

— Ще один? — запитав він.

Я мала сказати ні і піти до номера, поки ще могла думати тверезо.