14.1 Майже

Конференція завершилася успішно. А ми тріумфували, адже отримали бажаний контракт. Я чітко усвідомлювала, що сьогодні щось станеться, але не знала конкретно: що саме. Під час презентації для інвесторів Гвідо несподівано запнувся — технічний збій, слайд не відкрився. Я побачила, як його рука стиснула пульт.

— Поки технічна служба налагоджує систему, — втрутилася я, підводячись з ідеальною діловою посмішкою, — дозвольте розповісти вам історію однієї компанії, яка втратила мільйон через неправильний піар.

Я говорила без підготовки цілих три хвилини. Я просто розповідала, люди слухали, забувши про технічну проблему.

Коли проектор відновив свою роботу, Гвідо глянув на мене з вдячністю. Після презентації до нас підійшов представник німецької фірми — високий чоловік з сивою бородою.

— Вражаюча командна робота. Особливо мені сподобалося, як ви...

— Як ми адаптували стратегію під європейський ринок? — підхопила я.

— Саме так, — він усміхнувся. — У мене питання щодо...

Гвідо відповідав, я доповнювала цифрами, які знала напам'ять. Він виразно жестикулював, пояснюючи концепцію, я показувала графіки на планшеті. Німець дивився на нас то на одного, то на другу, потім усміхнувся:

— Рідко бачу таку злагодженість. Скільки ви разом працюєте?

— Два місяці, — відповів Гвідо.

— Справді? — здивування було щирим. — Здається, ніби роками.

За обідом японський клієнт запитав про кризові комунікації. Гвідо почав відповідати англійською, але я помітила, що клієнт не все розуміє через акцент. Я дістала планшет, швидко намалювала схему, показала. Він кивнув, посміхнувся з полегшенням.

— Візуально зрозуміліше. Дякую.

Гвідо ледь помітно і з вдячністю вкотре торкнувся мого ліктя. 

О сьомій вечора організатор Джеймс оголосив офіційно:

— Ми обрали агенцію для наступної конференції. І це — "Marini Group".

Пролунали вітальні оплески з усмішками і рукостисканнями. Гвідо дивився на мене і пишався, справді пишався співпрацею зі мною.

— Ми це зробили, — прошепотів він.

— Так. “Ми”, — підкреслено вимовила я.

Джеймс запросив усіх на святкування у бар готелю — легендарний "Скарфес Бар" на першому поверсі "Розвуду".

— Приходьте обов'язково, — усміхнувся він. — Це ваша перемога, яку варто відсвяткувати як слід.

"Скарфес Бар" виявився розкішним — темні стіни, м'які шкіряні дивани, столики з дорогої деревини, приглушене освітлення, а на стінах — портрети відомих письменників та художників з автографами, що колись відвідували це місце. Атмосфера панувала камерна, інтимна, схожа на приватний клуб вікторіанської епохи, але була злегка важкувата і пафосна.

Нас було близько п'ятнадцяти — британські партнери, кілька спікерів конференції, ми з Гвідо. Замовили шампанське, коктейлі, закуски.

— За успіх! — підняв келих Джеймс.

— За майбутню співпрацю! — підхопив хтось інший.

Ми пили, сміялися, невимушено розмовляли про конференцію, про індустрію, про різницю між італійським та британським підходом до бізнесу. Нарешті можна було вдихнути з полегшенням після трьох тижнів марафонського забігу.

Гвідо сидів поруч зі мною на м'якому дивані. Ми торкалися стегнами й коліна притулялися під столом. Вся компанія гомоніла, і тільки ми відчували цей прихований контекст.

Кожен дотик — випадковий чи ні — посилав хвилю тепла по моєму тілу.

Він замовив нам обом "Неґроні", його улюблений італійський коктейль з гіркувато-класичним присмаком, який слід було повільно смакувати, щоб відчувати всю його складну палітру.

— За тебе, — сказав він тихо, стукнувши своїм келихом об мій. — Без тебе нічого б не вийшло.

— Це командна робота.

— Можливо. Але ти особлива частина цієї команди.

Я зробила надто великий ковток, алкоголь обпік горло, розлився теплом у грудях.

— Ти теж.

І знову ми затримали свої погляди один на одному.