13.2

Зустріч пройшла бездоганно. Британські партнери — троє чоловіків та одна жінка, всі у дорогих костюмах, з акуратними посмішками — сиділи навпроти нас у кімнаті переговорів готелю.

Гвідо презентував стратегію, а я — контент-план. Ми працювали як годинниковий механізм — він говорив, я підхоплювала, він наводив цифри, я — приклади. Вони були приємно вражені, я бачила це в їхніх очах, у схвальних кивках.

— Чудова робота, — сказав Джеймс, головний організатор конференції. — Ви дійсно знаєте свою справу.

— Дякую, — усміхнувся Гвідо. — У нас відмінна команда.

Він подивився на мене з гордістю і захопленням. Зустріч закінчилася о восьмій вечора. Ми домовилися про деталі наступного дня і попрощалися.

— Вечеряти будемо? — запитав Гвідо, коли ми вийшли з конференц-зали.

— Я не дуже голодна. Можна щось легке у номері?

— Звичайно. Тоді... добраніч?

— Добраніч.

Ми піднялися на п'ятий поверх. Він проводив мене до моїх дверей — хоч його були ближчими.

— Ти молодець сьогодні, — сказав він біля 508. — Була бездоганною.

— Ти теж.

Ми стояли надто близько в цьому порожньому тихому коридорі. Чулося лише наше дихання та далекий гул ліфта.

— Софі...

— Так?

Він відкрив рота, щоб щось сказати, потім передумав.

— Нічого, відпочивай.

І пішов до свого номера, залишивши мене з флером несказаного.

***

Я не могла заснути.

Лежала в темряві, дивилася на стелю, слухала звуки чужого міста за вікном. Лондон не спав — навіть о першій ночі чулися сирени, голоси, музика з пабів.

О другій я здалася. За хвилину встала, одягнула джинси та светр, взяла ключ-картку.

Прогуляюся, подихаю свіжим повітрям. Може, втомлюся.

Холл готелю був майже порожнім. Лише нічний портьє дрімав за стійкою.

Я вийшла на вулицю. Дощ скінчився, повітря пахло вологістю та чомось солодкою гарячою випічкою. Вулиці були мокрими, калюжі відбивали вогні ліхтарів. Я пішла наосліп, без мети, просто ходила. Через якийсь час хвилин опинилася біля Ковент-Гарден. Навіть вночі це місце жило. Вуличні музиканти грали джаз, кілька барів ще світилися, пари цілувалися під ліхтарями. Я зупинилася біля старої будівлі ринку, дивилася на таку вишукану вікторіанську архітектуру, що пережила століття.

— Не можеш заснути?

Я обернулася. Гвідо стояв за мною, одягнений у джинси та руки в кишенях темної куртки.

— Ти теж?

— Я теж, — він підійшов ближче. — Побачив тебе з вікна номера і вирішив, що не треба бути одній у чужому місті вночі.

— Лондон безпечний.

— Можливо, але я все одно пішов.

Ми стояли мовчки, дивилися на будівлю ринку.

— Красиво, — сказала я.

— Так. Я тут ще не був вночі. Зовсім інші враження.

— Ти часто приїжджаєш до Лондона?

— Раніше приїжджав. Останні роки — рідше. Забагато роботи в Мілані.

Він подивився на мене.

— Хочеш прогулятися?

— Ага.

Ми пішли вузькими вулицями Ковент-Гарден — повз закриті магазини, освітлені вітрини, стіни, вкриті графіті. Лондон вночі був іншим — таємничим, інтимним, схожим на декорації до фільму.

— Розкажи про себе, — сказав він несподівано.

— Що саме?