13.1 Нічний Лондон

Гвідо забронював номери на одному поверсі через троє дверей один від одного. Достатньо далеко, щоб було пристойно, але водночас достатньо близько, щоб звести одне одного з розуму.

Я дізналася про це ще в аеропорту Мальпенса. Він ніби випадково зауважив.

— До речі в тебе в готелі буде номер 508, — сказав він, не дивлячись мені в очі. — Я у 504. Раптом щось потрібно буде.

— Дякую.

Він кивнув, відвернувся, перевіряючи посадковий талон у телефоні.

Ми не розмовляли після того повідомлення: "А до чого не готова?", а я не відповіла. Минуло три дні, коли ми обоє робили вигляд, що нічого не змінилося. Але все ж багато чого змінилося і це було відчутно як не ховай.

Посадка на рейс почалася об одинадцятій. Бізнес-клас — привілей, який зазвичай дістається лише топ-менеджменту. Але цей проєкт був особливим і дуже важливим.

Я сіла біля вікна, а Гвідо — поруч. Широкі крісла, достатньо простору між нами, але я все одно відчувала його присутність.

— Комфортно? — запитав він, коли стюардеса приносила нам воду.

— Так. Дякую.

Він кивнув, дістав ноутбук, поринув у роботу. Я взяла книжку — роман, який намагалася прочитати вже три місяці — але слова розпливалися перед очима.

Літак злетів, Мілан зменшувався під нами, перетворювався на іграшкове місто з крихітними будівлями та сріблястими стрічками річок.

Я дивилася у вікно, намагаючись не думати про те, що наступні три дні ми постійно будемо разом без зайвого буферу, тобто колег, офісу, клієнтів.

Вже в першу годину польоту літак потрапив у зону турбулентності. Спочатку легка тряска, а потім сильніша. Ми періодично провалювались у повітряні ями і літак кидало, як іграшку. Я стиснула підлокітник, намагаючись дихати рівно щоб подолати нудоту і запаморочення. Просто погану переношу турбулентність. Раптом різкий поштовх — сильніший за попередні — і моя рука мимовільно метнулася вбік, шукаючи опору і вхопилась за його руку. Гвідо відірвався від ноутбука, подивився на наші руки — мою, що стискала його долоню, його — що лежала нерухомо.

— Вибач, — прошепотіла я, намагаючись забрати руку. Він не дозволив і його пальці стиснули мої — міцно, впевнено.

— Все гаразд, — сказав він тихо. — Тримайся.

Турбулентність тривала ще хвилин десять. Увесь цей час він тримав мою руку. Не відпускав, навіть коли тряска вщухла. Його великий палець несвідомо гладив мою долоню — невеличкі кола, ніжні, заспокійливі.

Я не наважувалася поворухнутися. Просто боялася злякати цю мить. Коли літак нарешті вирівнявся, стюардеса оголосила, що небезпека минула, він нарешті розтиснув пальці.

Холод огорнув мою руку там, де була його тепла долоня.

— Дякую, — прошепотіла я.

Він подивився на мене і повернувся до ноутбука, але я помітила, що він більше не набирає текст і навіть не водить очима по рядках вже набраного. Просто дивиться на екран, не бачачи нічого. Втім як і я дивилася у вікно, не бачачи хмар і відчуваючи лише відлуння його дотику на своїй шкірі.

***

Лондон зустрів нас чисто ангійським дощем який  повільно, але наполегливо просочує думки і одяг. Таксі везло нас центром міста. Сірі будівлі, червоні автобуси, натовпи людей під парасольками мелькали непреривним колажем. Лондон відрізнявся від Мілану за вайбом і характером. Він був не менш елегантним, але більш брутальним, зі своєю прихованою, замаскованою чарівністю.

Готель "Розвуд" виявився розкішним, побудований з червоної цегли з величезними вікнами. Холл нагадував палац — мармур, кришталеві люстри, м'які килими, що глушили звуки кроків. Портьє у фраках стояли немов скульптури, але готові були ожити в будь-яку хвилину.

— Вітаємо в "Розвуді", — админістраторка рецепції усміхнулася професійно. — Сподіваюся, політ був приємним?

— Так, дякую, — відповів Гвідо, передаючи їй документи.

Вона видала нам ключі-картки, пояснила про сніданок, спа, і все, що пропонував готель.

— П'ятий поверх, ліворуч від ліфта, — сказала вона. — Маю надію, що вам сподобається перебування у нашому готелі.

Ми піднялися ліфтом мовчки. Стояли по різні боки кабіни, дивилися на цифри, що змінювалися.

Ось він п'ятий поверх і двері відчинилися після звукового сигналу.

Коридор був довгим, тихим, з м'яким освітленням і ненав’язливими свіжими ароматами.

— 504, — зупинився Гвідо біля своїх дверей. — Побачимося за годину? Зустріч о п'ятій.

— Так, за годину буду готова.

Я пройшла далі — троє дверей, як він сказав — і зупинилася біля 508.

Озирнулася, а він все ще стояв біля свого номеру, пильно слідкуючи за мною. Наші погляди зустрілися і я вирізнила бажання серед інших емоцій. Потім він зник у своєму номері, і я залишилася одна в коридорі.

Мій номер був прекрасним: велике ліжко, панорамні вікна з видом на Холборн, мармурова ванна кімната. У ванній кімнаті білі халати, м'які рушники, ароматні свічки.

Я розпакувала речі, прийняла душ, переодягнулася у діловий костюм, нанесла стриманий макіяж, приборкала неслухняне волосся. Дивилася на себе у дзеркало і не впізнавала.

Хто ти? Софія Вандер, яка приїхала до Лондона у ділових справах? Чи може це Софі Комбс, яка закохується в того самого чоловіка вдруге?

Стукіт у двері вирвав мене з роздумів. Гвідо стояв у коридорі — свіжий, у чистій ідеально випрасуваній сорочці, піджак через руку.