12.3

У вівторок вранці мені подзвонила мама. Я була в офісі, тільки-но прийшла з кавою в руках. Вона ніколи не дзвонить вранці, мабуть щось сталося. Я швидко вийшла в коридор щоб прийняти виклик і не заважити іншим.

— Мам?

— Привіт, — її голос був втомленим. — Не хвилюйся, все гаразд, але...

— Але що?

Я чула далекий шум лікарні.

— Лікар сказав, що зір погіршується швидше, ніж очікували. Операцію треба робити якнайшвидше. Якщо втратимо ще місяць, то може бути запізно.

Ноги підкосились.

— Місяць?

— Навіть менше. Вони можуть записати мене на початок наступного місяця, якщо знайдемо гроші. 

— Мамо, — я перебила, голос тремтів. — Я знайду гроші. Обіцяю.

— Софі...

— Обіцяю, мамо. Будь ласка, запишися на операцію. Я знайду гроші.

Ми попрощалися, і я сповзла по стіні коридору, телефон тремтів у руці.

Цифри в голові віддруковувались, як в калькуляторі. У мене було вже дев'ять тисяч заощаджень. Місячна зарплата — дві з половиною тисячі. Навіть якщо не витрачатиму нічого цілий місяць, не вистачить.

Що робити?

— Софі?

Я здригнулася, відірвавшись від думок. Гвідо стояв у кінці коридору, дивився на мене з занепокоєнням.

— Усе гаразд?

Я швидко витерла очі, встала.

— Так. Все добре.

Він підійшов ближче, вивчав моє обличчя.

— Ти плакала.

— Ні, просто... алергія.

Він не повірив — я бачила це в його очах. Але не наполягав.

— Якщо хочеш поговорити...

— Дякую, але все гаразд. Справді гаразд, не переймайся.

Я пройшла повз нього, повернулася до свого столу, сіла, втупилася в екран.

Але не бачила нічого крім цифр, що крутилися в голові.

***

Того вечора Гвідо подзвонив о двадцять третій, як зазвичай.

Я була розбита, втомлена, на межі нервового зриву.

— Привіт, — він усміхнувся, потім завмер. — Що сталося?

— Нічого.

— Софі, — його голос став серйозним. — Я ж бачу, що щось не так.

Я хотіла збрехати знову, але не змогла. Він дивився на мене крізь екран так, ніби йому було справді небайдуже.

— Мама, — видихнула я. — Їй треба робити операцію швидше. Менше місяця. Якщо ні — може осліпнути.

Його обличчя змінилося.

— Боже. Мені так шкода.

— Треба знайти гроші. Багато грошей. А я...

Голос зірвався. Я затулила обличчя руками, намагаючись не заплакати.

— Скільки потрібно?

— П'ятнадцять тисяч. У мене немає стільки.

Тиша.

Потім:

— Я можу позичити.

Я різко підвела голову.

— Що?

— Я можу позичити тобі гроші без відсотків. Повернеш, коли зможеш.

— Ні, Гвідо, я не можу...

— Можеш. Це твоя мама і це важливо.

Сльози потекли по щоках. Я навіть не намагалася їх ховати.

— Чому? Чому ти це робиш?

Він помовчав. Потім сказав тихо:

— Бо не хочу, щоб ти втратила її, як я втратив батька. Бо... мені небайдуже.

Мені небайдуже.

Слова, що змінили все.

— Дякую, — прошепотіла я. — Дякую тобі.

— Не треба. Просто подбай про маму. А з грошима розберемося. Гроші це просто папірці. 

Ми говорили ще трохи, поім він попрощався. Але перед тим, як відключитися, сказав:

— Софі, ти не сама. Пам'ятай це.

Екран погас, і я сиділа у темряві своєї квартири, плакала і не знала — від полегшення чи від чогось іншого.

Він запропонував гроші і турбується про мене. А це значить більше, ніж робочі стосунки.

***

В останній день перед вильотом наш офіс гудів, як вулик. Останні узгодження, перевірка документів, пакування матеріалів. Я намагалася зосередитися на роботі, але думки постійно поверталися до того що запропонував Гвідо. Слова "мені небайдуже" не полишали мене ні на мить і звучали рефреном в голові.

Увечері, коли всі вже розійшлися, мій телефон завібрував. Прийшло повідомлення від Гвідо: "Готова до Лондона?"

Я задумалася і пальці завмерли над клавіатурою.

Готова до Лондона? Власне до чого саме? До поїздки, до роботи, до проєкту? Чи до того, щоб бути поруч із ним три дні? До близькості, яка ставала все небезпечнішою? До почуттів, які я намагалася придушити, але вони росли всупереч усьому?