12.2

Новий день приніс нові виклики.

Британська сторона змінила деякі умови, через що довелося переробляти половину матеріалів. Я знову працювала до ночі, часом засинала за столом. Саме тоді почалися наші нічні дзвінки. Перший був випадковістю. Я сиділа вдома, в своїй маленькій квартирі в Порта-Романа, намагалася дописати прес-кіт. Стрілка годинник добігала одинадцятої вечора.

Раптом спливло вікно виклику у Zoom від Гвідо. Я прийняла виклик, і раптом побачила його у зовсім іншому світлі. Він сидів у кріслі у себе вдома, на фоні — книжкові полиці, м'яке світло торшера. На ньому була сіра футболка, а не костюм. Волосся неприглажене, обличчя втомлене, але м'якше, ніж у офісі.

Він теж завмер, дивлячись на мене. Я усвідомила, як виглядаю — без макіяжу, волосся зібране у недбалий пучок, стара домашня футболка.

— Вибач, що так пізно, — сказав він. — Але мені потрібна твоя думка щодо презентації.

— Усе гаразд, — я розслабилася трохи. — Я теж працюю.

Він усміхнувся — ледь помітно, але це була перша справжня усмішка, яку я бачила за тижні.

— Звичайно, ти ж завжди працюєш.

Ми обговорили презентацію, але розмова тривала довше, ніж треба було. Ще раз пропрацювали деталі проєкту з британських партнерами, ще раз зауважуючи різницю у робочій культурі. Бесіда лилася якось природно, без напруги.

— Мені треба йти, — сказав він нарешті, глянувши на годинник. — Вже майже північ.

— Так, мені теж.

Ніхто не відключав розмову, ми просто дивились один на одного.

— Добраніч, Софі.

— Добраніч.

Тепер він відключився, і екран погас, залишивши мене у тиші квартири.

Я дивилася на порожній монітор, відчуваючи щось дивне в грудях. Щось тепле й небезпечне.

Непотрібно було бачити його таким розслабленим і справжнім.

Наступного вечора він подзвонив знову. У двадцять три п'ятнадцять.

— Можемо обговорити графік?

І знову розмова тривала довше, ніж треба. Це вже ставало ритуалом. Кожен вечір, десь приблизно об одинадцятій він виходив на зв'язок у Zoom. Офіційний привід  — це робочі питання. А фактично потреба спілкуватись.

Я бачила його квартиру частинами. Я розглядала книжкові полиці з класиками. Попереду Данте, Шекспір, Сервантес. Збоку від вікна, за яким світились вогні Брери, висіла невелика картина на стіні — абстракція, сині та сірі тони. А він бачив мою скромнішу і затишнішу кімнатку. Фотографію з мамою на полиці — ми обидві усміхаємося, обійнявшись. А ще вазончик, що ледь виживав під моїм наглядом і стоси книжок на підвіконні і біля дивану.

— Це твоя мама? — запитав він одного вечора, дивлячись поверх мого плеча на фото.

Я обернулася, глянула на знімок.

— Так. Це фото зроблене торік, ще до того, як захворіла.

Він похмурнішав.

— Вона хвора?

Я завагалася перед відповіддю. Це була особиста тема, яку не обговорюють із босом, але зараз він не виглядав як бос. Переді мною був простий чоловік який справді щиро цікавився.

— Проблеми з зором. Потрібна операція.

— Мені шкода.

Ми просто помовчали. Тиша не відчувалась незручною, вона радше була схожа на тишу, що виникає між людьми, які розуміють одне одного без слів.

— Мій батько помер два роки тому, — сказав він несподівано. — Серце. Раптово. Я навіть не встиг попрощатися. 

Я подивилася на нього крізь екран і побачила біль, який він зазвичай ховав.

— Мені дуже шкода, Гвідо.

Він кивнув, відвів погляд.

— Іноді я думаю, що занадто багато працював і шо я міг би проводити більше часу із ним. Але тепер це не виправиш, — видихнув він.

— Ти не міг знати.

— Так, — він подивився на мене знову. — Але від цього не легше. 

Ми говорили ще годину про батьків, про втрати, про те, як важко балансувати між кар'єрою та життям.

Коли він відключив дзвінок тієї ночі, я довго сиділа в темряві, обробляючи те, що відбувалося.

Ми зближаємося і це небезпечно.

***

Останні дні перед поїздкою були найінтенсивнішим. До вильоту залишалось дві доби. Кожна деталь має бути досконалою і відшліфованою до блиску, адже така робота не допускала неточностей і недопрацювань. Ми працювали як одна команда, у офісі — стримано і все чітко по плану. А коли наставала ніч у Zoom все ставало зовсім інакшим.

У понеділок він запитав:

— Розкажи про свої мрії. Ким хотіла стати, коли була маленькою?

Таке питання мене здивувало.

— Тобі це справді цікаво?

— Справді, — він усміхнувся трохи. — Ми працюємо разом майже два місяці, а я майже нічого про тебе не знаю.