11.2

О шостій вечора, коли я все ще намагалася зрозуміти, що сталося, до мого столу підійшла К’яра.

— Ми йдемо на аперитив, — усміхнулася вона, очі блищали. — Традиція понеділка. Підеш?

Я хотіла відмовитися. Я дуже хотіла додому, під ковдру, подалі від усіх, від Марко, від Гвідо, від цього офісу, що починав нагадувати клітку. Але її щира, тепла, без осуду і без підозри усмішка змусила мене кивнути.

— Так. Дякую за запрошення.

Нас було п'ятеро: К’яра, Даніеле, Маттео, Лаура з відділу маркетингу та я. Ми йшли центром Мілана, вечір був теплим, травневий вітер приносив запах квітів із парків. Місто оживало після робочого дня і наповнювалось магічною безтурботністю.

Люди поспішали з роботи, туристи розглядали вітрини, музика лилася з відкритих дверей кафе. Пари цілувалися біля фонтанів, діти ганялися за голубами, літні синьйори сиділи на лавках, дивилися на натовп.

Мілан жив своїм життям. І на мить я забула про Марко з його погрозами і про страх.

Галерея Вітторіо Емануеле II зустріла нас блиском і розкішшю.

Скляний дах, крізь який проникало вечірнє небо — рожеве, лавандове, нереальне. Мозаїчна підлога під ногами — складні візерунки, що збереглися з дев'ятнадцятого століття. Бутіки з вітринами, що сяяли золотом і діамантами — Prada, Gucci, Louis Vuitton.

Туристи фотографували бика на мозаїці, дівчата кружляли на одній нозі — на удачу, на любов, на мрії. Літні пари сиділи біля кав'ярень, пили еспресо, дивилися на натовп з виглядом тих, хто бачив це все тисячу разів і все ще не наситився.

— Сюди, — К’яра повела нас до бару "Кампаріно".

Легендарне місце, яке відкрилося в 1915 році. Саме тут Гаспаре Кампарі винайшов свій коктейль. Тут збиралася міланська еліта — письменники, художники, бізнесмени. А тепер — туристи та місцеві, змішані в одному натовпі, всі рівні перед магією цього міста.

Ми сіли за столик біля вікна — ідеальне місце для спостереження за Галереєю. Офіціант — молодий хлопець із бездоганною усмішкою та накрохмаленою білою сорочкою — приніс меню.

— П'ять "Апероль шпріц", — замовила К’яра, не запитуючи інших.

— Ти впевнена, що всім? — засміявся Даніеле, відкидаючись на спинку стільця.

— Це Мілан, сонечко. Тут інших варіантів для аперитива немає.

Коли принесли напої — яскраво-помаранчеві, з льодом і апельсиновими скибочками та краплями конденсату на стінках келихів — К’яра підняла свій.

— За Софі! За ту, що має сильний характер!

— За характер, — підхопив Даніеле, підморгнув мені.

Ми цокнулись келихами. "Апероль" був гірким і солодким одночасно — як цей день, як це життя.

— Ферретті — козел, — сказав Даніеле, кладучи в рот оливку з тарілки з закусками. — Всі це знають, радий, що ти послала його до біса.

— Я теж, — додала Лаура, крутячи келих у руках. — Торік він те саме робив з Джованною. Пам'ятаєте Джованну? Працювала в PR. Вона звільнилася через два місяці. Плакала в туалеті кожен день.

Біль за дівчину, яку я ніколи не знала додав коктейлю гірчинки.

— Чому ніхто нічого не сказав?

— Бо Марко не хоче втрачати клієнтів, — Маттео пожав плечима, зробив ковток. — Для нього гроші важливіші за все.

Я зробила ще ковток. Алкоголь приємно розливався теплом по венах, розслабляв м'язи, які були напружені весь день.

— Тобі пощастило, що Гвідо підтримав, — К’яра поклала руку на мою, стиснула легко. — Він зазвичай не встряє в такі речі і тримається осторонь.

— Правда?

— Він дуже... професійний, — вибирала слова Лаура. — З усіма тримає дистанцію. Ніколи не бачила, щоб він когось захищав так, як сьогодні тебе.

— Особливо після розлучення, — додав Маттео, жуючи брускетту.

Я завмерла.

— Розлучення?

— Років п'ять тому, — К’яра махнула рукою, ніби це була стара історія. — Дружина забрала сина, виїхала в Тоскану. Сказала, що він одружений із роботою, а не з нею. Він після того став... іншим. Холодним, як айсберг. 

П'ять років тому — це коли він був у Римі, як запрошений лектор-практик. Коли цілував мене у своєму готельному номері й тікав наступного ранку, залишивши записку. Отже, про розлучення тоді він не брехав. 

— Не люблю пліткувати, — втрутився Даніеле, але продовжив, — але після розлучення він не зустрічався ні з ким. Принаймні, ми його ні з ким не бачили. Він навіть трохи нудний, живе роботою. Додому — спати. На роботу — жити.

— Може, Софі його розтопить, — хитро посміхнулася К’яра і мило підморгнула мені.

— Не будь смішною, — буркнув Маттео. — У Гвідо священне правило: ніяких романів з колегами. Він навіть Оленою не зацікавився, хоч вона намагалася так, що ледь зі своєї лощеної шкіри не вистрибнула.

“Оленою не зацікавився” — це дуже вибивалось з того, що вона мені розповідала. Отже, Олена брехала? Тільки для чого?

— Софііі, ти з нами? — К’яра смикнула мене за руку.