10.1 Несподіваний захист

Ферретті поскаржився Марко, а Марко викликав мене на килим. Я готувалася до звільнення вдруге за ці дні. Такий собі тиждень, — іронічно подумала я.

І отже, до звільнення була готова. Але точно не до того, до того, що Гвідо увірветься в кабінет і стане на мій бік.

Повідомлення від Олени прийшло о сімнадцятій, коли я все ще сиділа за комп'ютером, вдивляючись у екран і не бачачи жодного слова.

"Синьйорина Вандер, синьйор Бернарді чекає на вас у своєму кабінеті прямо зараз." Як і слід було очікувати, повідомлення було оформлене без жодної ввічливості, як сухий наказ.

Більшість колег уже збиралися додому. К’яра складала папери, насвистуючи щось веселе, Даніеле натягав куртку, перевіряючи телефон, Звичайний кінець робочого дня. Люди поспішали до своїх життів — до сімей, друзів, коханих, вечерь і фільмів, до всього того, що робить життя життям. Для мене міг бути останній такий день тут.

Мої пальці затремтіли над клавіатурою, закрила ноутбук, взяла телефон, сховала його в кишеню спідниці. Глянула на скляні двері кабінету Гвідо — він теж збирався, застібав манжети сорочки.

Ми не розмовляли після того, що сталося. Не дивилися одне на одного і обоє старанно уникали будь-якого контакту — навіть зорового. Ми робили вигляд, що між нами не відбулося нічого особливого і вперто створювали ілюзію, того що він не цілував мене так, ніби я була його повітрям в ті декілька хвилин, коли ми були єдиним цілим.

Я підвелася. Ноги тремтіли і здавалися ватними. Розправила спідницю, перевірила, чи всі ґудзики на блузці застібнуті. Провела рукою по волоссю, намагаючись виглядати впевненою.

Спокійно, Софі. Ти журналістка. Ти стояла перед людьми страшнішими за Марко Бернарді. Ти брала інтерв'ю у політиків, які могли знищити тебе одним дзвінком, писала про мафію, про корупцію, про речі, за які люди платили життям.

Але Марко був іншого ґатунку і я знала це. Він не кричав, не погрожував відкрито, не розмахував кулаками, йому достатньо було подивитись своїми холодними очима і від цього вже ставало моторошно.

Кабінет Марко знаходився в іншому крилі поверху — далі від панорамних вікон з видами на Альпи, ближче до ліфтів і сходів. Ніби він навмисно вибирав місце без зайвого світла, без краси і нагадувань про те, що світ може бути прекрасним.

Я йшла коридором, рахуючи кроки. Нарахувала тридцять два до його дверей. Абсолютно ідіотський засіб заспокоїтись — кому і коли це допомагало?

Двері були відчинені і я побачила його фігуру за столом — кремезний, нерухомий, як статуя. Я постукала тихо.

— Заходьте, синьйорина Вандер.

Його голос — низький, спокійний, з легким північно-ломбардійским акцентом, що ставав помітнішим, коли він був серйозним. Я увійшла.

За декілька тижнів роботи я вперше була кабінеті Марко. Кабінет був великий, темний, обставлений важкими меблями з червоного дерева. Все просочено важким запахом шкіри, старих книг і міцних  сигар? Марко не палив у офісі, але запах в'ївся в тканини, у дерево, у саме повітря, роблячи його задушливим із відтінком влади і старих грошей.

На стінах висіли фотографії. На них всіх був зображений Марко з політиками, з бізнесменами, з людьми, чиї обличчя я впізнавала з новин. Усі усміхалися, тиснули руки, але в усіх очах — обережність і фальш. 

Сам Марко сидів за масивним столом, руки склав перед собою, пальці переплетені, великий золотий перстень-печатка блищав у світлі настільної лампи.

За його спиною — вікно з видом на паркінг,  де рядами стояли дорогі машини. Дивно, що вікна не виходили не на місто, не на Альпи, не на собор Дуомо чи хмарочоси Порта-Нуова. Це говорило про нього більше, ніж будь-які слова. Марко дивився не на красу — він дивився на речі, які можна порахувати, зважити, оцінити.

— Сідайте.

Я сіла на край крісла, тримаючи спину прямо. Руки — на колінах, стиснуті разом, щоб не видати тремтіння. Нігті впивалися в долоні.

Марко дивився на мене довго, не моргаючи, немов оцінював і зважував. Так полководці шукають слабкі місця, тріщини в обороні, точки, куди можна вдарити.

Я витримувала погляд, хоч всередині все стискалося від страху. Уявляла, що я знову на співбесіді для своєї першої великої статті, що я сильна, впевнена, нездоланна. Я підкріплювала сама себе думкою, що я Софія Вандер, а не перелякана дівчина, яка боїться втратити роботу.

— Цікавий тиждень був, — почав він нарешті, розплітаючи пальці й відкидаючись на спинку крісла. — Чи не так?