7.3

— Але ж ти працюєш, в тебе є непогана зарплатня...

— Я зможу заробити ці гроші недостатньо швидко, — перебила я. — Навіть якщо відкладати все, я не встигну за два місяці.

Джулія нахмурилася.

— А що з благодійними фондами? Програмами допомоги?

— Намагалася. Черги на місяці, а в мами немає місяців.

Я поклала голову на спинку дивана, дивлячись у стелю.

— Іронія в тому, що Marini Group співпрацює з фондами, які фінансують такі операції. Якби я попросила Гвідо...

— Ти не можеш, — тихо сказала Джулія.

— Знаю. Не можу, бо тоді він запитає чому, як і почне копати. І врешті решт дізнається. — Я засміялася гірко. — Або я можу просто залишитися там, працювати, робити те, що ненавиджу, допомагати їм прикривати брудні схеми. Заради грошей.

— Софі, це не той вибір...

— Це єдиний вибір, — різко сказала я. — Принципи проти здоров'я  мами. Що б ти вибрала?

Джулія мовчала.

Ми сиділи в тиші. За вікном починався дощ — краплі стікали по склу, розмиваючи вогні міста.

— Поїдемо кудись, — раптом сказала Джулія. — Мені треба повітря, і мабуть тобі теж.

Ми поїхали на терасу бару "Ceresio 7" — місця з панорамним видом на Мілан, де можна було дихати і думати. О пів на одинадцяту ми сиділи на терасі, загорнуті в пледи, з келихами білого вина.

Місто розстилалося під нами — величне, байдуже до наших маленьких драм.

— Знаєш, що найгірше? — сказала я, дивлячись на вогні. — Я почала знову відчувати щось до нього попри все. Навіть пам'ятаючи той біль.

— Це називається незакритий гештальт, — м'яко сказала Джулія. — Ти не завершила ту історію. Він пішов, не пояснивши і частина тебе досі чекає пояснень. Хоче зрозуміти — чому.

— Можливо, — погодилася я. — Або я просто дурепа.

— Ні, — Джулія обійняла мене. — Не дурепа, просто людина з серцем, що вміє відчувати і пам'ятати.

Ми сиділи так довго. Пили вино, дивилися на місто, мовчали. Іноді мовчання говорить більше за слова.

О першій ночі бар закривався. Ми поїхали додому на таксі, Джулія висадила мене біля мого будинку.

— Подумай про те, що я сказала, — попросила вона. — Я маю на увазі відпускання. Іноді це єдиний спосіб іти далі.

— Подумаю, — пообіцяла я, хоча ми обидві знали, що це брехня.

Я вже заходила додому десь о другій ночі коли телефон завібрував.

Повідомлення від Гвідо. 

"Не можу заснути. Думаю про розмову на Навіл'ї. Ти мала рацію".

Я зупинилася посеред тротуару, втупившись в екран.

Відповісти чи ні? Якщо відповім — гра закінчиться і все випливе на поверхню. Якщо ні — він відступить, збереже дистанцію і мій план продовжить працювати.

Але чи хочу я, щоб він працював?

Пальці тремтіли так, що навіть не попадали по клавіатурі. Мені потрібно було декілька хвилин щоб зайти в квартиру, а насправді хоч трохи справитись з цим хвилюванням. Ось мої двері. Я дістала ключі, все ще тримаючи телефон. Хто ти? Софі Вандер чи Софі Комбс? Глянула на себе в дзеркало в коридорі. Втомлене обличчя з очами повними сумнівів.

Що ти робиш, Софі?

Я похапцем набрала: "Я теж не сплю".

Палець завис над кнопкою "Відправити".

Це був останній шанс і останній момент, коли можна відступити.

Я натиснула, перш ніж зрозуміла, що щойно перетнула ту межу, за якою не буде повернення.

Телефон завібрував знову.

"Можемо поговорити? Завтра?".

Я дивилася на повідомлення, відчуваючи, як серце розганяється шаленим темпом.

Він хоче зустрітися наодинці поза офісом і без лишніх свідків. Це саме те, чого я хотіла. Частина плану або щось інше?

Я набрала: "Гаразд. Напиши, де і коли".

Відправила, перш ніж встигла передумати.

Кілька секунд тиші. Потім — відповідь.

"Дякую. На добраніч, Софі".

Я притисла телефон до грудей, заплющила очі.