5.1 Тріщини в масці

Марко викликав нас обох на вечерю з клієнтом. "Хочу подивитися, як ви працюєте разом", — сказав він з усмішкою. Я зрозуміла: це тест. Питання тільки для кого з нас двох?

Тратторія Мазуеллі Сан Марко була одним із тих місць, де час ніби зупинився приблизно у сімдесятих. В цьому знаковому місці дерев'яні панелі, білі скатертини, офіціанти у жилетах, які пам'ятали ще дідів теперішніх відвідувачів. 

Ми приїхали окремо. Я — першою, у чорній коктейльній сукні з відкритими плечима, достатньо елегантною для ділової вечері, але з розрізом збоку, який додавав перчинки образу. Червона помада — моя зброя. Останнім часом ці “обладунки” стали вже звичними. Волосся зібране у низький акуратний пучок, що робило обличчя відкритим і стриманим водночас.

Коли я увійшла, Марко вже сидів за столом біля вікна. Він підвівся, поцілував мені руку — старомодний жест, який у нього виглядав природньо.

— Софі, маєш гарний вигляд сьогодні, як власне і завжди.

—Дякую за комплімент, сеньйоре Марко.

Він владно вказав на стілець навпроти. Я сіла, відчуваючи його погляд на своїх плечах, на лінії шиї. 

— Клієнт буде за п'ятнадцять хвилин, — повідомив він, наливаючи мені води з графина. — Артуро Романі, власник девелоперської компанії. Він планує побудувати житловий комплекс у районі CityLife. Потребує медійного PR-супроводу.

Я кивнула, розкриваючи папку з матеріалами, які ретельно проштудіювала напередодні.

— Проєкт на вісімсот мільйонів євро, — продовжив Марко. — Але проблема в тому, що екологи проти. Кажуть, будівництво знищить зелену зону.

— А знищить? — запитала я.

Марко всміхнувся.

— Ось саме це мені в тобі подобається, Софі. Ти завжди ставиш правильні питання. — прозвучало ц максимально нещиро. Не подобались йому мої запитання! 

Двері ресторану відчинилися і увійшов Гвідо, принісши з собою невидиму напругу між нами. Повітря наелектризувалось остаточно і безповоротно. 

Сьогодні він був у темно-синьому костюмі, без краватки, верхні ґудзики сорочки розстебнуті. Волосся злегка розкуйовджене, ніби він провів по ньому рукою. Його вигляд став більш розслабленим ніж раніше, тим більш що йшлося про ділову зустріч. 

Наші погляди зустрілися на секунду. Лицем пробіг легкий відблиск здивування перш ніж він оволодів собою.

— Гвідо, — Марко підвівся, обійняв його показово по-дружньому. — А ми вже й зачекались. Правда ж, Софі? 

Щось не подобаються мені такі іронічні вислови, ой як не подобаються, подумала я і спробувала віднайти таку необхідну рівновагу.

Гвідо сів поруч занадто близько до мене. Мене огорнуло тепло його тіла, знайомий запах того ж одеколону з гіркувато-дерев’яним присмаком.

— Софі, — кивнув він формально і з підкресленою прохолодою.

— Синьйоре Маріні. — відповіла я йому в тон. 

Марко спостерігав за нами, усміхаючись. Офіціант приніс меню, але ніхто навіть не глянув у нього.

— Артуро буде за десять хвилин, — сказав Марко. — Розкажи, Гвідо, як просувається проєкт із Ferragamo?

Вони заговорили про роботу. Я слухала неуважно, перегортаючи матеріали, але відчувала кожен рух Гвідо поруч. Як він взяв келих з водою, як схрестив ноги під столом — і наші коліна торкнулися на мить.

Він не відсунувся, втім і я теж. 

Це гра, — нагадала я собі. Просто гра.