3.2

— А чому ви найняли мене? — парирувала я. — Людину, яка написала розгромну статтю про вас і назвала вашу компанію машиною з виробництва комфортної неправди.

Він усміхнувся — але це не була приємна усмішка.

— Може, мені цікаво, що ще ти можеш написати.

— Або ви хочете контролювати наратив.

— Або я хочу зрозуміти, чому ти така впевнена у своїй правоті.

Я не відступила, хоча кожна клітина тіла кричала — відійди, створи дистанцію, не дай йому побачити.

— Я не впевнена у своїй правоті. Я впевнена в фактах. От різниця.

— Факти можна інтерпретувати по-різному.

— Тільки якщо ви боїтеся правди.

Тиша. Довга, напружена, наповнена всім незказаним.

Потім Гвідо повільно відступив, повернувся до вікна. Міг розстелився під нами — мільйони вогнів, мільйони життів, і ми двоє в цій скляній клітці на двадцять п'ятому поверсі.

— Я не знав, — сказав він нарешті, не обертаючись.

— Що саме?

— Про триста відсотків. Про документи, які ти знайшла.

Я завмерла. У його голосі була втома і, навіть, як мені здалося, розчарування. 

— Марко показав мені початкові цифри, — продовжив він. — Сказав, що це просто випадок, помилка в ціноутворенні. Я повірив.

Він обернувся, і вперше за весь час я побачила його без маски, втомленим і майже зламаним.

— Чому? — тихо запитала я. — Чому повірили так легко?

Його посмішка була гіркою.

— Тому що хотів вірити. Легше вірити в помилку, ніж в умисел. Легше виправдовувати, ніж протидіяти.

Він підійшов до столу, взяв другу папку.

— Ці докази — звідки?

— Відкриті джерела, фінансові звіти, порівняння цін. Ну і розмови з постачальниками, які були раді поскаржитися анонімно. — Я вагалася, потім додала: — Вся інформація легальна. Я не крала документи.

— Я не про це. — Він гортав сторінки, його погляд ковзав по цифрах. — Я про те, що ти знайшла те, чого я не бачив два місяці.

— Можливо, ви не хотіли бачити.

Коли він підвів очі в них промайнуло щось небезпечне.

— А ти завжди хочеш бачити правду? Навіть коли вона болить?

Так, Гвідо. Особливо коли вона болить.

— Правда не питає дозволу, — відповіла я. — Вона просто є.

— Філософ-ідеаліст.

— Ні, журналіст-прагматик.

В цей момент його лице ніби відтало, з’явилась тінь ніжності і тепла.

— Ти не схожа на інших.

Неприємний  щем в грудях свідчив про небезпечну територію. Я впритул наблизилась до того, до чого мені не можна було  торкатись.

Я взяла папки зі столу.

— Отже, який варіант ви оберете?

Він не відповів одразу. Вдивлявся в мене так, ніби намагався прочитати щось написане дрібним шрифтом.

— А який би ти обрала?

— Другий. Однозначно другий.

— Навіть якщо це коштуватиме тобі роботи?

— Навіть тоді.

— Навіть якщо це коштуватиме комусь більше, ніж роботи?

Я завмерла. Він знав? Про маму, про гроші, про операцію?

Ні, це неможливо. Я нікому не казала.

— Я не розумію.

Гвідо підійшов ближче. Занадто близько. Повіяло запахом його одеколону — тим самим, що п'ять років тому, тільки дорожчим.

— Ти думаєш, я не помітив? Як ти дивишся на рахунки. Як напружуєшся, коли хтось згадує лікарні чи лікиі як стискаєш телефон, коли приходять повідомлення. В тебе хтось зараз хворіє? 

Дідько.

— Це не ваша справа, — холодно сказала я.

— Можливо. — Він не відступав. — Але саме ти зробила це моєю справою, коли вирішила працювати тут і вирішила засуджувати мене за мій вибір.

— Я ніяким чином не засуджую вас. Я даю вам можливість обрати по-іншому.

— А якщо я оберу те, що ти вважаєш неправильним?

Я витримала його погляд.

— Тоді я знатиму, що мала рацію з самого початку. Що ви саме той, за кого себе видаєте — продавець красивої брехні.

Біль промайнув у його очах — швидкий, майже непомітний, але я побачила.

Він відступив, повернувся до вікна.

— Йди додому, Софі. Вже пізно.

— А рішення?

— У понеділок. Я подумаю.

Я не зрушила з місця.

— Ви ж розумієте, що думати тут нічого? Ви або дієте етично, або ні. Третього не дано.

Він обернувся, і в його погляді була суміш гніву та розчарування.