62

В дверному отворі, дивлячись своїми темно-зеленими очима на Сандру, стояла Аманда. Її темне кучеряве волосся було зачесане на один бік і розсипалося по плечу. Сандра не знала чому, але з усього її мозок в цей момент зафіксував, що вони стали як мінімум в півтора рази довшими. 

 — Привіт, — сказала Аманда. — Пустиш?

Сандра продовжувала дивитися на неї, в її голові за наступну секунду встигли пролетіти всі можливі причини появи цієї дівчини тут. Через мить Аманда підняла руки в примирливому жесті.

 — Я прийшла просто поговорити. Нічого такого. Чесно.

Отямившись, Сандра ширше відкрила двері і відступила в сторону. Аманда пройшла повз неї, стукаючи досить довгими каблуками. По крайній мірі, дещо залишилося незмінним. Зітхнувши, Сандра закрила двері і пішла за нею в вітальню.

 — У вас тут затишно, — дівчина озирнулася навколо, і її губи на коротку мить піджалися, як ніби їй не зовсім приємно говорити ці слова. — А я ж колись думала, що зможу стати частиною цього затишку.

 — Амандо, — Сандра відчула зовсім маленькі непотрібні ревнощі всередині через ці слова, ступаючи крок до неї.

 — Ні, почекай, — Аманда зупинила її рукою. — Дай мені сказати.

Дівчина стягнула з плеча сумочку, кинувши її на диван, і на декілька секунд забарилася, ніби не знала, сідати їй чи ні. Вона вибрала другий варіант.

Повільно оглянувши ще раз вітальню, Аманда слабо посміхнулася собі під ніс якимось своїм думкам. Після чого заговорила.

 — Знаєш, коли я вперше прийшла до тями після аварії, я відчувала себе такою наляканою. Загубленою. Абсолютно безпорадною. Я ненавиділа це життя, людей навколо… Тебе, — Аманда запнулася, перш ніж пильно подивитися їй в очі. — Особливо тебе.

Горло Сандри стислося через таке одкровення.

 — Я розумію.

 — Розумієш? — здивовано видихнула Аманда, і в її очах спалахнув швидкоплинний гнів. — Ти розумієш, як це, лежати нерухомо день у день, дивитися в своє понівечене відображення і проклинати своє життя, знаючи, що була всього лише частиною великої гри?

 — Ні, я… — Сандра проковтнула, намагаючись знайти правильні слова. — Ти не повинна була опинитись в тому автомобілі. І те, що ти ненавидиш мене…

 — Так, я ненавиділа тебе, — обірвала Аманда, поклавши руки на стегна. Її погляд пронизав Сандру. — І, напевно, я б продовжувала тебе ненавидіти все життя. Але знаєш, що я зрозуміла? — дівчина дивно посміхнулася, і Сандрі здалося, що вона побачила в очах навпроти іскру заздрості, змішану із захопленням. — Те, що Ден зробив заради тебе, — її голос знизився і вона опустила обличчя, злегка похитавши головою. — Заради мене ніхто такого не робив.

В її тоні ковзнув прихований смуток, і на секунду Сандрі стало шкода її. Але, ніби прочитавши думки Сандри, Аманда випрямила плечі і витіснила цю емоцію геть.

 — Напевно, я б зробила те ж саме заради коханої людини. Можливо… Я не знаю, — зі слабкою розгубленістю видихнула вона, яка через секунду розсіялася. — Тому ні, я більше не ненавиджу тебе, — впевнено сказала вона, після чого її очі зрушили за спину Сандри.

 — Привіт, Ден, — сказала Аманда і Сандра повернулась, бачачи позаду Дена, який стояв біля прочинених дверей спальні.

 — Амандо, — Ден коротко кивнув їй і, на відміну від Сандри, він не виглядав здивованим, побачивши дівчину.

Через мить він зрушив з місця, і Сандра повернулась назад до Аманди, стежачи за її реакцією.

 — Я чула, у вас народилася дочка. Вітаю, — на обличчі дівчини з’явилася бліда тінь посмішки. Сандра не упустила, що Аманда звернулася тільки до Дена з цим привітанням.

 — Так. Дякую, — відповів він, і через секунду Сандра відчула його поруч з собою. Він обійняв її за плечі і притиснув до себе, цілуючи в маківку. Вона моментально розслабилася в його обіймах, відчувши підтримку, і тільки зараз усвідомила, що весь цей час була напружена.

 — Я відлітаю завтра в Канаду, — сказала Аманда, відводячи очі, як ніби їй було незручно спостерігати за ними разом. — Навряд чи вже повернуся сюди. — Піднявши куточок губ, вона все ж подивилася на них. — Хочу почати життя з чистої сторінки. Тому, прийшла закрити стару.

Аманда повернулась і підняла свою сумочку, закинувши її на плече.

 — Обніматися на прощання не будемо, це вже занадто, — сказала вона, через мить розтягуючи губи в майже зухвалій посмішці, як це було раніше. — Бувайте.

Дівчина повернулася і, застукавши підборами, попрямувала до дверей, тримаючи рівну поставу. Сандра дивилася їй услід, нічого не зумівши зробити з маленькою посмішкою, що торкнула її губи. Вона закрила очі і почула, як грюкнули двері, тільки після цього відчувши, що її груди наповнюються полегшенням від цієї розмови. Аманда була права, стара сторінка закрита.

 — Що з малятком? — через довгі секунди запитала Сандра, вдивляючись в закриті вхідні двері.

 — Вона заснула.

Ден м’яко погладив її плечі і привернув ще ближче до себе, залишаючи заспокійливий поцілунок на маківці.

 — Аманда змінилася, — майже пошепки сказала вона.

 — Не знаю, Сандро, — Ден зітхнув і вона підвела голову, бачачи як на його лобі утворилися ледь помітні складки. Сандра боролася з бажанням протягнути руку, щоб розгладити їх. — Можливо.

Вона збиралася сказати, що так воно і є, але її відповідь перервалася мелодією дзвінка. На секунду Сандра загубилася, не розуміючи, звідки вона, але потім впізнала. Це телефон Дена.

Вона відчула, як він напружився поруч з нею, а потім розтиснув руки, залишаючи її без своїх обіймів.

 — Я зараз, — Ден зрушив по коридору, проходячи в кабінет, і Сандра майже відразу вирішила піти за ним, відчувши раптову стурбованість.

Через кілька миттєвостей мелодія обірвалася, і вона почула його голос одночасно з тим, як дійшла до порога.

 — Так, — відповів Ден, зупинившись біля свого робочого столу. Через секунду його брови нахмурились. — Так, це я.

На тому кінці дроту щось сказали і Ден різко видихнув, раптом збліднувши. 

 — Ви нічого не плутаєте? — низьким голосом запитав він, і Сандра побачила, як стрімко змінюється вираз його обличчя.